ПІВНІЧНА КОРЕЯ

Що таке Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР) або ж просто — Північна Корея? Мабуть, що кожен хоча б раз чув про цю країну і те що чув, було не досить позитивним. Воно то так і є. Але тим не менше ми з дружиною вирішили відвідати цю, так би мовити, закриту країну. Перед тим як почати розповідати про наш тур до Пхеньяну, хочу відразу відповісти на ряд стандартних питань:

 

  1. Це ж закрита країна, як ми туди взагалі потрапили?
  • Це все міф, що до Північної Кореї потрапити не можливо. Можливо! Ще й як. Північна Корея, це така сама «закрита» країна, як і Бутан, Туркменістан чи Саудівська Аравія. Потрапити можна, але складно. І доведеться заплатити чималу суму.
  1. Скільки ми заплатили за тур?
  • Загальна сума витрат (а це сам тур + витрати в самій країні безпосередньо + квитки до Пекіну) складала — $1000 на людину. Сам тур коштував — $1600 (за 2 дні на 2 особи), в цю суму входить переліт (Пекін – Пхеньян, Пхеньян – Шанхай), вечеря, сніданок, обід і ще одна вечеря, дводенний постійний трансфер, російськомовний гід та англомовний перекладач, прохід в Палац Кімсусан поза чергою. Додатково ми платили за переліт з Шанхаю до Пекіну, та по $100 на людину на сувеніри та додаткові цікаві місця (а саме Парк Атракціонів ($20 за особу) та Дельфінарій ($20 за особу).
  1. Подорожували самостійно чи користувалися послугами туристичного агентства?
  • Ніколи до цього агентствами не користувався, але КНДР це не звичайна країна. Самостійно, як звичайний турист туди потрапити не можливо – лише по запрошенню для бізнесменів, та через агентства – для туристів. Агентств в інтернеті дуже багато, переважно всі вони роблять тури з вильотом з КНР (Китай), тобто для того щоб потрапити в КНДР, спочатку Вам потрібно буде потрапити в КНР. Ось три самих відомих агентства:

http://www.koryogroup.com/

https://store.uritours.com/

http://www.youngpioneertours.com/

Ми користувалися послугами Uri Tours. В них є офіси що в Пекіні, що в Шанхаї.

  1. Чи потрібна віза в КНДР українцям?
  • Так, віза потрібно. Відразу хочу заспокоїти, що ніхто Вам ніякого штампу в паспорт ставити не буде, так що в США та ЄС і всі інші нормальні країни Ви й надалі зможете спокійно відвідувати. Північно Корейська віза представляє з себе синю маленьку «книжечку», в якій Ваше фото та самі прості дані (ПІБ, дата народження, місце роботи, та теперішнє місце проживання). Звісно що все корейською мовою. Нікуди ходити Вам не потрібно – робите фото свого паспорту та скан фотокартки і відправляєте до агентства. Перед вильотом Ви зустрічаєтесь з агентом, який вручає Вам візи та квитки, дає останні настанови та проводжає до митниці.
  1. Як ми фотографували, коли там все заборонено?
  • Насправді фотографувати можна. Ми з собою брали дві ГоуПро камери, фотоапарат та телефон. Наше агентство дало нам інструкцію на передодні вильоту – стерти всю інформацію з телефона, де б згадувалося слово «Корея». Видалив все. Хоча даремно – ніхто не перевіряв мій телефон взагалі.
  1. Чи бачили ми трудові табори чи в’язниці?
  • Звісно ж, що ні. І взагалі на цю тему з ними краще не говорити. Звісно, що гіди, то комради під прикриттям і любі Ваші різкі питання фіксуються. Хочу відразу Вас розчарувати, що самостійно Ви по місту не погуляєте. Ви не зможете навіть в туалет самі піти. Ваш номер в готелі буде постійно прослуховуватись. А ті маленькі моменти, коли Ви будете на самоті (як наче Ви то собі думаєте) – в ресторані, чи в столовій, чи в коридорі готелю, насправді Ви не самі. Далеко не самі. Потрапити в КНДР можна, інше питання, що Вам там дозволять побачити. А дозволять побачити стільки, скільки сам Кім Чен Ин скаже показувати. І звісно ж що Вам покажуть світлу сторону медалі. Ось дивіться, в нас чисто. Парки є. Місця для розваг. Немає алкашів. Немає криміналу. Усі ввічливі. Ніхто не плює на асфальт і ніхто не кидає беник мимо смітника.
  1. Хто в них там зараз президент?
  • Насправді тут все дуже просто. Всі ми знаєм про Кім Ір Сена. Крім нього є ще два. І того три штуки:
  1. a. Кім Ір Сен (15/04/1912 – 08/06/1994) – вічний президент Республіки
  2. b. Кім Чен Ір (16/02/1942 – 17/12/2011) – дорогий вождь Республіки
  3. Кім Чен Ин (08/01/1983 – ще живий) – великий наступник Республіки
  4. Чи бачили ми магазин з бутафорними фруктами, як було показано у фільмі «Інтерв’ю»?
  • Ні. Фільм звісно смішний, особливо це помічаєш, коли знаходишся «в середині» кінострічки. Але ніяких пінопластових яблук ми не бачили.

 

 

***

 

День 1 (22 жовтня 2016)

Не буду розповідати про подробиці нашого перельоту з Шанхаю до Пекіну, скажу тільки, що дощі в Китаї – це жесть і краще відпроситись з роботи і виїхати на 3, а то й 4 години раніше з дому.

Зустрілись з агентом Юань о 10:30 в Терміналі 2 Міжнародного Аеропорту Шоуду (Beijing Capital International Airport). Юань нам віддала наші візи і побажала успіху та приємного відпочинку. Перевірка. Чек Ін. Митниця. І ось ми вже біля гейту №07. На екрані видно наш рейс – 13:05 JS152 Pyongyang. Годину до вильоту ми блукали-гуляли та розглядали дивних комрадяк під прикриттям, які вбирались біля нашого гейту. З нами летіли 2 американця, багацько китайців, пару індусів, одна європейська сім’я (з немовлям) і звісно ж що декілька комрадяк.

Оголосили посадку. Сіли в літак. Вільних місць було вдосталь. Було зайнято, десь 2/3 всього салону. Хоч правда салон був трохи не звичний – бізнес клас та економ клас, як завжди. А під кінець, коли ти вже думаєш, що це кінець літака, за шторкою є цілий комрадяка салон. Йдучи в туалет, я випадково заглянув туди і нарахував менше 10 сірих та похмурих корейських обличь. До речі сам літак – списаний Ту-204, який був подарований РФ.

Летіли ми дві з половиною години. За цей час стюардеси дали нам обід: холодний недогамбургер. І дивні напої на вибір – солодкий кефір (вони його називали йогурт), та дивна незрозуміла кислота, яку вони називали содова. Гамбургер гидкий, бо холодний. Содова гидка, бо гидка. І лише кефір був нічогеньким таким.

За півгодини до посадки стюардеса роздала нам три листочки, які ми повинні були заповнити. Один встигли (там були більш-менш нормальні та логічні питання). Інші два папірця – не встигли. По перше, питання були ну супер тупі (чи везу я камери, а скільки? Чи везу я телефони, а які і скільки? Який одяг я везу?). А по друге, стюардеса відібрала ручку і сказала, що вже літак йде на посадку (ручка була її).

Літак почав сідати. Дивимось в ілюмінатор – і там нічого. Поля. Степ. Якась річка. Чувак, якийсь сидить. Один. Аеропорту так і не видно. І буквально за декілька метрів з’явилась злітно-посадочна смуга, і щось типу аеропорту. Все сіре. Холодне. Чотири літаки вже стояли. Наш літак був п’ятим.

Як тільки вийшли з літака, так відразу з’явилось відчуття параної. Прямо в «рукаві» нас зустріли 3 комрада. Увійшовши в термінал – ще пару комрадів. А підійшовши до першої перевірки – так і взагалі комрад на комраді. Всі з покерфейсами. І всі в цій совковоподібній військовій формі.

Підходжу до одного з комрадів, прошу ручку. Щоб заповнити декларацію. Каже «NO». Ну, думаю, ноу так ноу. Підходимо з дружиною до віконечка і віддаємо три папірця – один заповнений, два пусті. Комрад бере один пустий папірець і каже «ОК». Інші віддає. І пропускає далі. Питання – навіщо? Відповіді – немає.

Віконечко №2. Сидить інша комрадяка. Яка добре володіє англійською. Питає, що ви, та для чого, звідкіля, і як воно взагалі. Запитав в мене китайську адресу, де я проживаю – я забув і сказав ліву. Комрадяка посміхнулась і сказала – адреса не вірна. В анкеті вказана інша. Вітаємо в Кореї! Забирає заповнений папірець, ставить штамп в’їзду на візовій книжечці і пропускає далі.

Далі ми забрали з конвеєру наші рюкзаки і підійшли до третього чек пойнту. Тут халява з пустим папірцем не пройшла. Комрадяки дали ручку і сказали заповнити папірець. Задекларувавши свої труси та обидві пари шкарпеток, ми підійшли до віконця. Дружина пішла перша. Комрадяка поглянувши на паспорт сказала «Дєфачка, давай, давай. Прахаді». Вона й пішла. Рюкзак її засунули на скан. Тут одна з комрадяк почала судорожно кричати «Украйна, Украйна!». Підбігло ще пару офіцерів. Потім ще. Я вже почав нервувати. Мало, що там їм збрело в голову. Підійшли дві жіночки до дружини (одна так десь під 50, інша до 25). Потім покликали мене. Також рюкзак на скан. І попросили віддати телефон. Дивно, але телефон ніхто не перевіряв – відразу й повернули. Просто в руці потримали. Далі показав їм свої камери. І комрадяки заспокоїлись. Ці дві жіночки, як виявилось були нашими гідами. Старша, взяла нас під розписку (в прямому сенсі слова) і вивела нас з аеропорту. На виході відразу чекав на нас мінівен, в який ми і погрузились. Виїхали з-за територію аеропорту.

 

 

І так наші гіди:

  1. О Ген Ран – інспектор по справам з туристами з РФ та всього колишнього Совка. Одним словом – партійний комрадяка. Жінка дуже серйозна і склалось таке враження, що вдень вода такий собі милий екскурсовод, а по ночам мучає та заганяє скалки під нігті «ворогам народу». Всі два дні була одягнена у строгий жіночий костюм зі спідницею (а на вулиці була вже середина осені і було добряче холодно). Російською розмовляє добре, але не ідеально. Жарти не розуміє.
  2. Пан Го Ен – перекладач з корейської на англійську. Якби не її партійний значок з Кімами у профіль, що вона прибила до свого піджачка, то можна було б сказати, що вона взагалі адекватна дівчина. Англійською розмовляє добре. Склалось враження, що якби не «інспектор О», то ця мала Пан нам би багато чого дозволила. Вона була вже готова дати нам Північно-Корейські вони (третього релізу, тобто якими вони саме зараз користуються). Але Інспектор О, це не дозволила.
  3. Кім Кюн Мо – водій. Тіхарь. За весь час не сказав ні слова (крім одного моменту, коли нас зупинив мент і щось хотів від нього, типу «нарушаєш Кім, нарушааєш», а він йому «та нє, начальнік, куди там – я ж Кім, нам Кімам все можна»). Розмовляв лише корейською, хоча сумніваюсь, що він англійську не розумів. Дуже підозрілий чувак.

Ось це і була наша команда. Два українця, дві комрадяки і один інспектор. Для простоти та зручності інспектор запропонувала називати всіх просто – О, Пан, Кім (тобто це звертатись до них по прізвищу, типу ми такі їдемо по Львову і питаємо нашого екскурсовода «Ей, Гавриленко, а що то за церква там стоїть». Незвично, але так ми до них надалі і звертались.

Аеропорт знаходиться на півночі від Пхеньяну біля міста Сунан. Звідти до столиці йде одна з чотирьох головних автострад КНДР (чотирьох!). По дорозі до міста знімати нам заборонили. Да і знімати, якщо чесно там було мало що. Пусті сірі будинки. Декілька людей комрадяцької зовнішності. Пуста траса. Абсолютно пуста.

По дорозі в столицю (і протягом всього перебування) О часто нас питала, навіть допитувала. Питання були вже занадто підозрілого характеру. І нормальна людина вже точно такі питання не буде задавати незнайомцям:

  1. Чи є у Вас брати / сестри? Де вони працюють?
  2. Скільки років батькам? Де вони працюють?
  3. Який університет Ви закінчили? Спеціальність? Досвід роботи?
  4. Яка акредитація вашої школи? (Школи! Не університету. Це питання мене загнало в глухий кут).
  5. Ви одружені? А чому дружина не змінила прізвище? Ви щось приховуєте?
  6. Що з Україною? Ми знаємо лише про Донецьк та Луганськ.
  7. Чи подобається Вам «аріран»?
  8. Що Ви знаєте про «чучхе»?
  9. Ви ж знаєте, що ми військова держава і в нас є ядерні ракети?
  • Чи служили Ви в армії у себе на Батьківщині?

Одним словом, екскурсовод Гавриленко зі Львова точно б Вам такі питання не задавав.

Пан же, як екскурсовод почала розповідати нам все про Корею. І тут я помітив, що для неї (як і для всього її народу, відповідно) Корея – це одна країна. Тобто Південна і Північна – насправді одне ціле і звісно ж з Північним лідером. Для них географія Кореї так і каже – наша країна омивається морями з трьох сторін – зі сходу, півдня та заходу. І не важливо, що південна частина, аж ніяк не має бажання приєднуватися до комрадяцького режиму. Для КНДР – вони єдині і нездоланні.

За хвилин двадцять ми доїхали до Пхеньяну. І ось тут вже мені страх, як хотілось все фотографувати. Дитячий оркестр з тромбонами. Регулювальниці з роботоподібними рухами. Тролейбуси повні набиті «щасливих» людей. Трамвай (до речі точнісінько, як у нас в Києві. Тут стало соромно за Україну). Всі такі класні і чудові, як з пропагандистських комуняцьких плакатів. Було таке враження, що я опинився в Києві на початку 80-х. Каштани цвітуть. Хрещатик без заторів. Добрий дядько продає морозиво діткам. І «чучхе» з-за рогу виглядає…

Відразу скажу, те що впадає в очі:

  • Ніхто не переходить дорогу де попало. Тобто лише через підземний перехід (так вони в них є), або по зебрі;
  • Ніхто не ходить по газонам, лише строго по тротуару;
  • Ніхто не бикує на дорозі і не підрізає. Хоча й дороги, то були майже пусті, як для столиці;
  • Ніхто не плюється. В ресторанах не чавкають і не зригують;
  • На автобусних зупинках всі стоять в черзі, ніхто поза чергою навіть не намагається прошмигнути;
  • Помічав пару разів довжелецькі черги поруч з якимись кіосками. Що продавали там – загадка;
  • Багато, буде багато кіосків, типу нашого «Союз Пєчать», де продаються всякі води, хлібно-булочні вироби і щось схоже на солодощі. Також багато продається квітів;
  • Всі магазини з прозорими вітринами і те, що мені вдалося побачити, я б не назвав аншлаг за ковбасою. Пусто;
  • Жодного бомжа. Жодної безпритульної тварини. Взагалі ми бачили здається всього трьох котів та одну собаку;
  • Рівень сміття – 0,1%. (Було помічено аж цілих три листочки, які ніхто так і не прибрав. Розстріляти всю бригаду прибиральників!);
  • Вночі, ліхтарі хоч і горіли (по центральним вулицям), але все рівно видимість була занадто слабою. Все дуже тьмяно;
  • Весь транспорт сповільняв рух, кожен раз, як проїжджав навпроти пам’ятників Кіма Діда та Кіма Папи.

Проїхавши ще хвилин п’ять містом ми зупинились біля першого місця пам’ятки – Тріумфальної Арки. Нам дозволили фотографувати. Як нам сказала Пан це найвища тріумфальна арка в світі – 60 м. була вона зроблена по прикладу Тріумфальної арки в Парижі, але так як це Північна Корея, то все тут повинно бути великим і грандіозним. Все, що стосується Кімів, звичайно ж.

Нічого особливого я в ній не побачив. Куски блоків білого граніту, дати по бокам 1925 – 1945, які символізують дати боротьби бравого корейського народу на чолі з Кім Ір Сеном проти окупаційних японських військ.

Але мене вразило більше не це, як інше видовище. Це був центр Пхеньяна і це був перший раз, коли я зміг побачити все навколо на власні очі. Нарешті я побачив готель Рюгьон, цю 105-и поверхову пірамідо-подібну будівлю, яка вже тридцять років, як будується і до сих пір не здана в експлуатацію. Не здивуюсь, якщо насправді то не готель, а пускова шахта ядерної ракети.

Також тут же біля арки видно вхід в метро (до якого ми доберемся лише на наступний день), стадіон імені Кім Ір Сена та парк атракціонів Каесон (в який ми підемо через декілька годин). Біля арки нікого не було з місцевих, лише один комрад у цивільному одязі, але відразу було зрозуміло, що він комрад.

Розказавши нам про величезні заслуги Кімушки і показавши на «Ого-го» арку, нас посадили знову назад до мінівену і повезли далі. Наступна зупинка – Статуя Чхолліма та пагорб Мансу.

За 2 хвилини вже були біля пагорба. І тут я помітив одну цікаву річ – на вершині цього пагорба стояли дві статуї – звісно ж що Кімам, і дорога, по якій ми їхали, йшла під пагорбом і в тому місці де «погляд Вождів» перетинався перпендикулярно з автодорогою – весь транспорт сповільняв свій рух і їхав не більше 10 км/год. Так вони віддавали чергову шану «папі». (ми через цей «перетин погляду» проїжджали декілька разів за весь час перебування там і щоразу їхали повільно).

Об’їхавши Народний театр ми заїхали на сам пагорб Мансу, де знаходиться музей Корейської Революції. Звісно на саму вершину ми не поїхали, а лише до підніжжя. Там ми стали і О нам натякнула, що «потрібно» купити квіти та покласти їх Кіму (не уточнила, правда, якому саме, але то було не важливо).

За квітами йти не довелося. Як тільки ми вийшли з мінівена, то відразу біля нас побачили кіоск з квітками, де за $5 нам люб’язно продали в’ялий букет в кульку. Долари вони приймають, але кривляться кожен раз і просять, чи немає у вас Євро чи Юанів. Так, як агентство нас проінформувало, що краще брати долари, то користувалися ми лише доларами. (Цікавий факт: після того, як ми вже майже поїхали з пагорбу, О пішла до того кіоску і «конфіскувала капіталістичну валюту». Так вона буде робити кожен раз, де ми будемо розраховуватися доларами – відбирати «брудні гроші» собі до жовтого конвертику, якого тримала у себе в сумці).

Піднявшись на вершину пагорба, ми побачили сам музей (на задньому плані) і два барельєфа між якими статуя одному Кіму і ще одна статуя іншому Кіму – які стоять, так посміхаючись і дивляться в далечінь, кудись туди, через річку Тедон на інший берег столиці.

О нас повела відразу до одного барельєфу, на якому було зображено стандартне життя комуняцьких кореяк – мужики зі стволами, баби з відкритими ротами, немов кричать «Ура-а-а!», всі похмурі, злі і готові вбивати все і всіх. Ну і звісно ж чувак з книжкою, щось типу «Капітала», у самому переді. О нам почала лапшать чергову казку про подвиги простих робочих, які разом з Кімчиком взяли, псіханули і почали вбивати япошок-окупантів. Цікавого мало було. І трохи ніяково, бо на пагорбі крім нас були лише «люди в чорному» — комрадяки-суперагентяки. Вони стояли непорушно і лише голови крутились відповідно нашим рухам, то вліво, то вправо. О підійшла до одного і щось спитала. Комрадяка-суперагентяка, щось зкривився, але кивнув в знак схвалення її запиту. І тут О нам каже «А сєйчас ми пайдьом і паложім цвєти нашим лідєрам, да?», типу в нас був варіант сказати «Ні». Вона навіть провела невеличкий інструктаж – спочатку ми всі четверо підходим, потім я (бо в мене в руках був той клятий букет в кульку) йду вперед і кладу квітки під ноги Кіму (знову таки, якому не уточнила, бо тих Кімів там стояло двоє). Після цього. Повільно повертаюсь назад до них. Сміятись мені заборонили, говорити також (навіть з самим собою), бігати, стрибати – ні в якому разі! Ну, я і пішов. Всі комрадяки-суперагентяки синхронно проводили мене поглядами. Підійшов. Подивився на одного Кіма, на іншого. Постояв, подумав. І поклав по середині між ними. Нехай самі вирішують. Повернувся назад. І тут О каже «А сєйчас ми далжни пакланіца. Гатови, да? На счьот трі». Вибору знову таки не було, і довелося кланятися на рахунок три. А кланялись ми двом шматкам бронзових фігур.

Відкланявшись ми пішли далі. Тут О відкрила нам секрет. «Костя, а ви знаітє, што наша вєлікая страна разділєна на двє часті – Сєверную і Южную». Такого повороту я не очікував. Сказав, що щось таке чув, але не повірив. Тоді вона повела нас до другого барельєфу, на якому було зображено сцену з Корейської війни. Знову браві комуняки і перелякані імперіалістичні америкоси та раби імперії – південні корейці. Тут вона почала задвигать про те, які американці погані, що вони взяли і вкрали в них половину країни і все таке. Одним словом – бабу понесло.

Добре, що Пан підключилась і почала нам розповідати про статую Чхолліма, яка була трохи далі від цієї комуністично-ідеологічної гранітно-порнографічної оргії на пагорбі. І так – Чхолліма. Це п’ядисятиметровий постамент крилатій коняці, на якій сидить мужик з якоюсь партійною книжкою в руці та жінка позаду зі сніпом рису. Коняка чи то біжить, чи то летить. Але топить вона щодня 400км відстані. Ця кобиляка є символом прогресу та руху нації вперед. Щось типу Стаханівського руху у Совку в тридцяті роки. І тільки Пан нам почала розповідати про легенду цієї коняки, що вона така сильна і та дика, що жоден кореєць не зміг її приручити, як О почала заливати про Рух Чхолліма. Що ось у вас же також таке було – Стаханіський рух. Народ працює, розвивається, і що зараз ця коняка вже може пробігати не якихось там 400 км, а всі 4000.

Після фотографування з Чхоллімою та Кімчиками, ми змогли декілька секунд насолодитися панорамою, яка відкривалась нам з вершини пагорба Мансу. Звідси було чудово видно всю річку Тедонг та інший берег міста з монументом Чучхе та монументом заснування Трудової Партії Кореї.

Далі нас по бистрому повернули до машини. Поки ми сідали, О сходила до того самого кіоску квітів і «конфіскувала» капіталістичну» валюту. Наступна зупинка – Готель Корьо (третій найвищий готель в КНДР, після Рюгьон та Янгокто).

Готель був недалеко. Ми проїхали через площу Кім Ір Сена, де побачили дійсно гарну будівлю – Народний Палац Навчання, або ж просто, Національну Бібліотеку. Побудоване в традиційному Корейському стилі до 70-річчя Кім Ір Сена.

Готель Корьо на вулиці Чанван. Це як Петронас та Шанхайський Редісон на Піпл Сквер разом взяті – дві вежі по 45 поверхів, з’єднані «повітряним мостом» на 40-му поверсі. А на верху ресторан у формі тарілки, що обертається навколо своєї осі.

Але перед тим, як до нього потрапити, О нас повела до магазину філателії (колекціонування). Тут було багато, чого цікавого – марки, конверти, листівки, прапори, значки, фотокартки, гроші (паперові та монети). Одним словом рай для колекціонера. А так, як це ж Північна Корея, то зображення на всіх цих предметах – були відповідно «баянного» характеру: червонощокі корейські дітки душать бомбою американського Дядю Сема, хоробрі кореякі-воякі зі зброєю в руках марширують по площі Кім Ір Сена, Кімушка в пальто кормить Бембі-оленятко, Кімушка читає газету, фото Кімушки з Путінушкою.в цьому магазі можна було залишити хоч всі свої гроші, бо кожна річ була унікальна, у всьому світі такого ви точно не знайдете, лише в цій богом забутій країні. Ми купили: декілька листівок з детальною інструкцією, як вбивати американців, значки, марки, та гроші (монети та паперові купюри). Як я вже потім дізнався в КНДР вже три рази міняли гроші. Перший раз, як вони лише створили свою країну, другий – після 59-го року і аж до 2009, а третій – після 2009 і по нині. Як Ви зрозуміли, ніхто нам гроші третього зразку не продав. Лише другого, які вже давно не ходять. Щодо третього зразку, то як я не просив – навіть не показали. Тому лише через інтернет зміг подивитись, хоч як вони виглядають.

Пошопившись, з повними пакунками сувенірок, ми зайшли до Корьо. І так – в готелі є три види номерів – перший клас, другий та третій. Третій – це найпростіший. Номера розділяються по метражу та умеблюванням, але в цілому все має один спільний характер – совок. Враження було, що ви наче в якомусь готелі з тих старих «МосФильм» стрічок.

І як можна було б здогадатися – номер у нас був звісно ж третього класу (економлять вже на туристах, що тут сказати). Як тільки зайшли О «відібрала» наші паспорти і провела до ліфту. Дала нам менше години на душ та передягтися. І сказала, що вони разом з Пан будуть нас тут чекати. Саме на цьому місці де ми зараз стоїмо, ні кроку ліворуч чи праворуч. Це був такий собі своєрідний Північно-Корейський жарт.

Отже, номер наш був у другій вежі, на двадцять другому поверсі, кімната номер «23». Маленький коридор, щось типу маленької вітальні, перероблений балкон під невеличке місця для ранішньої кави з газетою, середнього розміру кімната зі шафою на всю стіну і двома роздільними ліжками, туалетним столиком та плазмою в куточку. А ще чайник (без чаю) та міні холодильник. І звісно ж ванна кімната. Вона схожа була на туалет в літаку – вся кімната оббита пластмасою. Тобто і стеля і підлога, стіни – все в пластмасі. А ще рукомийник та ванна. Така собі капсула з пластмаси.

Поки дружина переодягалась, я стояв перед великим дзеркалом у вітальні і тролив комрадяк. Підходив впритул до дзеркала та заглядав у нього кажучи «я знаааю, що ви там дивитесь за нами, маленькі дрочери».

Несподівано продзвенів телефон. Я вже подумав, ну все, догрався. Але то всього на всього була Пан, яка спитала, як ми. І продиктувала свій номер телефону. Поселились вони з О в цьому ж готелі.

Одне вікно з нашої кімнати відкривалось і ми могли навіть поглянути, що там за ним. Але так, як це вже був вечір, а в Пхеньяні з освітленням вулиць напряги – то видно було мало що. Вирішив поставить таймлепс на світанку і зняти «недільний ранок столиці».

Спустилися на перший поверх. До речі, забув розповісти про ліфти – це повна жесть. Таке враження, що пішки з переламаною ногою ти б швидше піднявся, ніж цими ліфтами. Тобто у комрадяк було достатньо часу, щоб зайти до нас у кімнату і все спокійно оглянути та понишпорити.

Зустрівшись з О та Пан ми знову пішли до ліфту, але тепер вже на 45-й поверх – в ресторан. Наші люб’язні гіди нас посадили за стіл, дали зрозуміти, що фотографувати тут з вікна нам « не обов’язково». І пішли, додавши, що через годину вони нас чекають знову на тому ж самому місці внизу. Поїдемо в «парк развращєній» (хоча по програмі ми могли були вибрати між парком та броварнею. Схоже, що відкривати секрети варіння пива, нам не хотіли).

Ресторан був досить гарним. А той факт, що ми там були самі – взагалі супер. Панорама міста звісно була ніяка, бо все було занадто темно. І якби ми навіть і хотіли щось пофотографувати – нічого б все одно не вийшло. Тому ми відкинули наші камери і насолоджувалися їжею. Після життя в Китаї – вона була дійсно смачно. Салат з капустою та морковкою, смажена риба з рисом, гарбузовий суп з тостами, яловичина з картоплею, ще один салат і пляшка місцевого пива. Все це подавалось під класичну музику усміхненими офіціантками. Звісно вся ця вечеря була показовим фейком і 90% населення цієї країни навіть не знають, як виглядає яловичина. Але цей показовий фейк був занадто смачним, щоб жалітись.

Внизу на нас вже чекали. Ми одяглися по тепліше, бо ввечері в Пхеньяні було прохолодно та вітряно. А от О та Пан залишилися все в тих же костюмах. І, якщо О з її комрядяцькою закалкою було все по барабану, то по Пан було видно, що мала труситься і страждає. На питання, чому ж ви не передяглися, вони проморозились. І лише посміхнулись. Сіли в нас бусік і поїхали в «парк развращєній».

Парк Развращєній, або ж Молодіжний парк Каесон – це звичайний собі парк атракціонів, що знаходиться поруч з Тріумфальною Аркою. Цікаво, що цей парк був побудований для дорослих, а не для дітей і працює він вночі. Типу, ти такий робочий Чхолліма після важкого робочого дня за станком на заводі по виготовленню ракет дальньої дії, весь зі своїми думками про Чучхе та Кіма, з посмішкою на обличчі біжиш в лунопарк катнуть на якомусь атракціоні. І платиш $20 за вхід, бо саме скільки ми і заплатили за одного. Можливо то ми платили не тільки за себе, а й за Пан і О, але того вже ми не дізнаємось ніколи.

Тож парк развращєній включає в себе сім атракціонів — електро машинки, якісь дві лайтові версії гойдалок і три сатанячих атракціонів, на які ми й пішли.

  1. Це звичайний атракціон з імітацією вільного падіння, який тебе то підкидує вверх, то різко відпускає вниз;
  2. Сама стрьомна фігня, на якій я коли небудь був – я б його назвав «Гойдалка Сатани». Звичайна гойдалка, яка катає вліво та вправо, і додатково крутиться навколо своєї осі. Але те, як вона катала, і на якій висоті, я навіть не хочу згадувати. Скажу лише, що верещали ми, як діти. А вийшовши з неї, пішли на ватних ніжках, що тряслися;
  3. «Північно-Корейські Гірки» – всі ми знаємо «Американські Гірки», а це так само, тільки на животі і головою вперед. Лягаєш в таку собі капсулу головою вперед, і ця капсула починає катати по доріжці. Враження, що твоя голова ось-ось зіштовхнеться з металевою конструкцією гірки.

На цьому ми вирішили не продовжувати. Погуляли ще трішки і пішли назад до машини. Цікавий факт був в цьому парку развращєній – парк сам по собі був майже пустий, лише ми та пару місцевих. І кожен раз, як ми підходили до якогось атракціону, там нікого не було. Ми сідали туди і чекали десь хвилин 3-4. Чого? Та все просто – за ці 3-4 хвилини до нашої гірки підходило людей 10-15, всі з посмішками, деякі сідали з нами в атракціон і всім було нереально весело. А після покатухи – всі знову кудись пропадали. Містика, так?

І тепер, чому ж «парк развращєній»? Як я і говорив О розмовляла російською добре, але далеко від ідеалу. І коли вона хотіла нам сказати, що ось ми сьогодні ввечері поїдемо в «парк развлічєній» , з її акцентом це звучало, як «парк развращєній».

Смішний момент стався по дорозі назад. Дружина просить О, чи можемо ми десь купити води, бо вона багато п’є вночі. О, здивовано дивиться на неї, і перепитує. Дружина знову каже, що вона багато п’є води вночі. Треба ціла пляшка. О подумала трохи і питає: «Міла, а какую водку ви прєдпачітаітє?». І тут до нас дійшло, чого вона так дивувалась. Наша інспектор-комрадяка спутала «воду» з «водкою». Смішно було уявити, що наша О подумала – ось ця дівчинка, бухає сама щоночі цілу пляшку водяри. Пояснили О. Поржали всі разом.

Ось і вся програма першого дня. По приїзду в готель ми зайшли в магазин на першому поверсі – купили ще пляшку місцевого пива. О провела невеличкий інструктаж з приводу завтрашнього дня, що як саме ми повинні бути одягнутими, бо з самого ранку поїдемо в саме, що не є священне місце КНДР – Кімсусанський Палац до самого діда Кіма та папи Кіма. Пояснила о котрій сніданок і пішли собі спатки.

Вже в номері ми випили пиво, повалялись на ліжку та подивились місцевий телеканал про успішні випробування ядерних ракет. На цьому нас насичений перший день у Північній Кореї закінчився.


 

***

 

День 2 (23 жовтня 2016)

П’ята ранку. Прокидаюсь від музики. Але музика ця була незвичайна і грала вона не в готелі, а на вулиці. Музика ця була не, якась там весела, сонячна музика, яка б ніби то прославляла комуністичну ідею рівності. Цю б музику було б поставити головним саундтреком до якогось містичного фільму, чи то навіть фільму-катастрофи, про вимирання всього людства. Та таку жесть страшну навіть сам Ганс Ціммер не написав би. Було ніяково і дивно. І через хвилину музика зупинилась.

Раз вже прокинувся, то можна і таймлепс поставити. Відкрив вікно і поставив знімати «Світанок в Пхеньяні». Заснув. А через годину страхітлива апокаліпсична музика знову заграла. Дежавю? Прямо вже й не знав, чого очікувати далі.

Третього разу музика знову заграла о сьомій ранку, одночасно з нашим будильником. Швидко зібрались, вдягнулись в діловий стиль (везли з собою костюми) і, як жлоб-делегація пішли снідати. (Діловий вид одягу – це маст хев для відвідування Кімсусанського Палацу).

Заходим в ліфт і дивина – кнопка на 45 поверх не загорається. Тиснемо ще раз. І ще раз і ще. І нічого не відбувається. Піднятися до ресторану ми не можемо. Міняємо ліфт. Натискаємо і там – і знову нічого. Помінявши чотири ліфти, ми спустилися на перший поверх знайшли першого комрадяку, який там стояв і почали на нього кричать, що «якого дідька ми не можемо піднятися до ресторану на сніданок?». Як на диво, комрадяка нас зрозумів і сказав, щоб ми йшли за ним. Повів нас кудись по холу, далі повернув і ще раз повернув і привів нас до якого потаємного ліфту, який підіймався на третій поверх. Саме там був ресторан де ми мали снідати. Видно О та Пан забули про це сказати. Вони не забули нам рази три, якщо не п’ять, сказати про каву, а про те, що сніданок подається зовсім в іншому ресторані – забули. З приводу кави. Незрозуміло чого, але кава в країні великий дефіцит. Тобто, воно зрозуміло, що це Північна Корея і дефіцит тут всього і всіх, включаючи мізки та відчуття реальності. Але, зараз я кажу про ці показові «екскурсії» для «заможних бюрократів». Отже вчора мені подавали файний шмат мяса та рибу, а сьогодні кажуть – кава «ні-ні-ні». Але О була така щедра, що «забронювала» нас 2 чашечки кави (ще б пак – за такі то гроші, що ми заплатили за тур).

Отож ми заходим в ресторан, де при вході стоїть щось схоже на дівчину одягнену, в щось схоже на традиційних корейський одяг, який жінки носять на святкові дні та вихідні. Вона люб’язно питає наш номер (ніби то не знає, комрадяка клята) і запрошує зайти. В ресторані вже були люди і всі іноземці. Як ми здогадалися, деякі були з США, ще пару розмовляло на Івриті та Італійською. Також багато азіатів, скоріш за все, що китайці, бо хоч ми і сиділи далеко від них, щоб почути їхню мову, та по кількості їжі, яку вони нагребли було зрозуміло, що ці чуваки таки з Китаю, бо хто б ще, як не вини можуть жерти таке «лайно» (вибачте на слові)? Сніданок був кошмарним. Тобто, ще вчора я насолоджувався нормальною їжею, а зараз мене травлять, якимось незрозумілим гострим супом (ну, як супом, водичкою зі шматочками чиєїсь шкури, що плаває в ній). Далі йшла картопля – перчена. Ще риба, яка бздить. І пару недосалатів. Дякувати Богу, були булочки та нормальний хліб з маслом. І звичайно ж – довгоочікувана і нереально дорога для звичайного смертного Північно-Корейця – КАВА! Все це було розставлено з великим пафосом на окремих столах з білими скатертинами. Офіціанти в білих піджаках з білими рукавичками. І звичайно ж фрукти та вода – два види розбавленого «Юпі» та порізані яблука. Яблука смачні, нічого не кажу, але, як для готеля в 4 зірки (чи то навіть 5, як вони себе рекламують), погодьтесь, що яблука, якось замало. Але, Ей! Ми в Північній Кореї, а не на Мальдівах.

Сніданок був тошнотворним. Кава була гидка. Картопля-риба-суп – ще не придумав такого слова, щоб це описати. Але яблука смачні. Як мені пізніше сказали, це все тому, що Кімушка (забув, який саме чи дєд чи папа) дуже полюбляв яблука і точив їх, як заєць «на мишу» в перервах між розстрілами «зрадників Батьківщини» і писанням нового трактату про Чучхе.

Вийшли з ресторану. До нас підходить ото те, що стояло при вході. Питає номер нашої кімнати. Записує і просить розписатися за «дві кави». Таке відчуття, що я попив Дом Периньйон, а не якусь кислу, звичайну каву.

А внизу нас вже чекали О та Пан. О все також у своєму строгому костюмі, Пан – в традиційній корейській сукні. Як вона сказала, в Неділю багато жінок Кореї (звичайно ж Північної) надягають традиційні сукні, бо Неділя – це свято для народу!

Перед тим, як вийти на вулицю, ми вирішили відправити листівки (які купили вчора) до України. Попросили О, і вона погодилась. Провела нас на другий поверх у відділ пошти, де ми з дружиною підписали листівки. Комрадяка О стояла весь час позаду і у відкриту пасла нас. Потім попросила мене перекласти, що я тут написав (бо писав українською, а товариш Комрадяка її не розуміла). Віддали листоноші і пішли на вихід. Як нам сказала О – через 10 днів будуть в Україні. (Вже пройшов місяць, а листівок так і немає). Посідали в наш бусік і поїхали.

І так – Палац Кімсусан. Чергове збочення комунізму, де промиті людяшки кланяються мертвяку, а в нашому випадку – двом мертвякам. Люди тут всі серйозні, похмурі, без емоцій і всі в офіційно-діловому стилі одязі. Хоча інколи, були помітні жіночки в такій же схожій сукні, яку зодягнула Пан. І звісно ж, що люди ці були не звичайні сімейні пари з посмішками, які зображенні на всіх пропагандистських листівках. Це були «армії» промитих зомбо-людей, яких автобусами привозять до цього Палацу. Таких автобусів я намагався порахувати, але їх виявилось до біса багацько. І як мені тоді сказала Пан, це не всі автобуси, а лише частина, інші приїдуть після того, як ці поїдуть, а потім ще, ще, і так цілий день. Круговий конвеєр промитої кореятини, який сліпо йде кланятися штучно створеному ідолу.

Кімсусанський Палац – це мабуть саме важливіше місце для всього Північно-Корейського народу. Тут навіть трамваю, який ходить до Палацу усі військові віддають честь. (Всього в столиці три лінії трамвая і всі вони між собою десь перетинаються. І весь рухомий склад – виготовлений ще Чехословакією. Але тільки не на четвертій лінії. Вона окрема, з іншими лініями не перетинається, і вагони там швейцарські).

Завезли нас на парковку, де вже стояло більше двадцяти автобусів біля, яких вже в колону вишикувались кореяки. А за автобусами виднівся вже Палац. Нічого особливого – біла, квадратоподібна будівля в стилі Бруталізму. Залишили всі речі в машині і вийшли. В Палац проносити нічого не дозволялось.

Нас спочатку завели в «зал очікування», де сиділи всі іноземці. Кожен мав свого власного комрадяку, як і ми. Пан і О почали нам показувати журнали, в яких прославляли великий народ, який щодня робить все нові рекорди про виготовленню ядерних ракет.

Далі, як за командою, всі комрадяки повставали і попросили всіх іноземців вийти на вулицю. Треба було йти. У нас була своя колона – колона виключно з іноземців. Цікаво було й те, що ми впізнали майже всіх хто там був – це були пасажири літака, який нас доставив з Пекіну в Пхеньян. Наша колону пропустили вперед. І ми, «зажрані капіталісти» пройшли повз колону «робітничого руху Чхолліма».

До Палацу просто прямо по дорозі пройти не можна – вона лише для Кімів. Для всіх інших побудована інша – дорога-тунель, яка йде ліворуч від палацу. По ній ми й шли. Довгі коридори, з комрадяцькими колонами, які як роботи стоять і не моргають. Було трохи ніяково.

Йшли ми так десь хвилин 20, поки не дійшли до підземного входу в Палац. Стоїмо ми так на траволаторі і потихеньку їдучи вперед розглядаємо картини Кімів – зліва Дід Кім, праворуч – Папа Кім. Знайшли навіть одну фотографію, де Кіму Діда з хлібом і Сіллю зустрічають в Україні. На моє питання, коли це Кім був в Україні (видно було, що ще при совку) О відповіла, що це Росія. Намагався їй пояснити, що на дівчині, яка підносила коровай Кіму, була вишиванка та вінок, і що це аж ніяк не російське народне вбрання. Але хіба ж з комрадякою посперечаєшся? Тим більше тут – в святині всіх святих. Не варто було випробовувати долю і ризикувати потрапити в «кваллісо» (трудові табори) за неповагу до вождя.

Перший зал куди ми зайшли – це зал з двома великими мармуровими пам’ятниками Кімів. Перед тим як зайти О нас проінструктувала – йдемо всі четверо в ногу, коли доходим до чорної лінії, зупиняємось і на рахунок «3» кланяємось. Зайшли. Величезний зал, з військовою охороною по куткам, та декілька «супер солдат комуняк» біля самих пам’ятників. Зупинились. Поклонились. Вийшли.

Далі пішли через великі коридори до великого ліфту. В ліфт набилась вся іноземна колона, і ми піднялися, аж на другий поверх, де перед нами були якісь три маленькі двері з повітряними каналами по бокам. Отже, ти повинен був трохи нагнутись і закрити руками вуха, бо проходячи через ці дверцята, подавалось величезна кількість повітря через канали. Враження було наче ти стоїш під турбіною літака. І звук відповідний.

І ось ми стоїмо перед величезними дверима. Їх відчиняють і ми заходимо всередину. Величезна кімната з приглушеним червоним світлом. У центрі лежить Кім, під куленепробивним склом (мабуть переживають, щоб не вбили бідолашного). Пан, ми і О підійшли на Кіма спереду. Поклонились. Підійшли зліва. Поклонились. Обійшли позаду і підійшли праворуч. І знову поклонились. (О мені зробила зауваження, що я тримав руки перед собою. І пояснила, що кланяючись Кіму-Діду треба так, щоб руки були по швам).

Вийшли з цього кошмарного місця і зайшли в кімнату нагород та премій. Тут були стенди з грамотами, печатками, мантіями почесних професорів та деканів різних університетів, медалями, «ключами від міста», каблучками з гербами і безліч всього іншого. Виявляється Кіму-Діду попу цілували навіть поляки, британці та німці, бо від них я знаходив безліч грамот та нагород. Але Росія звичайно виділилась – грамота «Добрый Ангел Мира». Тут мені стало аж смішно. Насилу стримався, щоб не заржати від такої тупості та абсурду.

Наступний зал – це зал з транспортом вождя. Пару машин (включаючи чорну «Волгу» від Сталіна, яхта та звичайно ж його власний вагон потягу, на якому він мандрував по всій країні та Росії.

Далі ми спустилися на перший поверх (вже по східцях) і знову пройшли процедуру «дуйки», через дверці з повітряними каналами. Знову зал з червоним світлом. Одним словом – грубий «копі-пейст», тільки під склом тепер лежав не дід, а папа. Аналогічна процедура «трійного поклону» і вихід в зал нагород. На відмінну від діда, папа не був таким комунікабельним, бо «доброго ангела мира» в нього не було. Знову зал з автомобілями та особистим вагоном, в якому він до речі і помер. По словам Пан – Кім так працював, працював, працював, працював, що вмер. Ну, всяке буває. Запрацювався бідолашний.

Ось і все. Далі ми знову пройшли по траволаторі через ці довжилецькі коридори по яким все йшли і йшли комрадяки і комуняки виконувати програму «мінімум» на сьогоднішній день.

О нас вивела у внутрішній сад Палацу, де нам дозволили навіть трохи по фотографувати. І от ми такі стоїмо, позуємо на фоні Палацу з портретами Кімів над входом, а між нами ходять оті самі люди, яких ми бачили по ТВ і Ютубі, які нам здавалися якимись диваками чи то навіть з іншої планети, недоступні для спілкування і взагалі незрозумілими для нормальної людини.

Тільки я хотів був підійти поближче до входу, як О натякнула, що нам вже треба повертатися. Є ще багато чого дивитись на сьогодні. Повернулися назад до бусіка. Наступна зупинка – воно! Чучхе!

Саму ідею Чучхе я Вам пояснювати не буду, скажу лише, що Кім, щоб не паритись з усіма цими святами, на кшталт Різдва, Кванци, Хануки та Рамадану, сказав, що ніякої релігії в Кореї нема. НУ, а щоб люди хоч у щось вірили (крім нього самого звісно ж), він і видумав це Чучхе. Саме Чучхе означає віру в себе і дослівно перекладається, як «Чу» — «господар», «Чхе» — «Сутність, природа, тіло». (дивлячись на звичайного північно-кореяку важко сказати, що він є господарем власного тіла).

Сам монумент ідеям Чучхе знаходиться рівно (реально рівно, прямо до міліметру) навпроти площі Кім Ір Сена, через річку Тедонган. Це 170м гранітна піраміда з величезним металевим смолоскипом на верху і там же оглядовий майданчик. Поперед піраміди стоять 3 фігури (аналог совкового Серпа і Молота) – селянка з Серпом, роботяга з Молотом і «трудовий інтелігент» з каліграфічним пензлем. Всі вони дивляться в сторону площі, через річку, ніби чекаючи команди від Діда-Кіма йти вбивати «капіталістів».

Вхід до Чучхе обліплений 82-ма пам’ятними плитами (чи то краще сказати надгробними) з різних країн-побратимів. Дякувати, Українського надгробка ми там не знайшли.

При вході нас вже чекала Комрадяка-Екскурсоводяка в народній сукні. Розмовляла добре на російській мові. Завела нас всередину. Одна кругла кімната з ліфтом по середині. Вхід на верх – платний, коштує 6 євро. Заплатили доларами (хоч, як вони і не хотіли брати ці «брудні папірці»), отримали здачу в юанях і зайшли в ліфт.

Хвилини дві ми точно підіймались, і ось ми на вершині. Ліфт відкривається і ти відразу виходиш на балкон, з якого відкривається все. Все в прямому сенсі цього слова – весь Пхеньян звідси видно. А що саме парадоксальне – О нам дозволяє фотографувати все. Більше того, навіть дозволила мені сфотографуватися з Українським прапором на фоні площі Кім Ір Сена.

Вітер сильний. Холодний. Панорама міста гарна.  Так стоїш, дивишся і навіть в голові не вкладається, що десь там у підвалах зараз комрадяки мучать людей, заганяють цвяхи під нігті, б’ють током, топлять в бочці і взагалі ведуть себе потворно.

Також дуже здивувало, що нам дозволили взагалі фотографувати все тут, згори. Тобто вчора – ні-ні-ні, а сьогодні – так-так-так. Дивно.

І знову О нас підігнала. Сказала, що треба їхати далі, треба багато, чого ще подивитись сьогодні. І поїхали ми прямо на площу Кім Ір Сена. Ну, майже на неї. Спочатку нас висадили в пару кварталів від площі, і ми (О БОЖЕ) пройшлись вулицями Пхеньяну, поміж звичайних людей. Йшли ми в книжковий магазин.

Йдемо ми так по вулиці, люди ходять поміж нами. Деякі навіть посміхаються. Пару комрадяк-генераляк з чорними кейсами у формі проходять. Тролейбуси набиті свіжою кореятиною їздять. Чисто на вулиці, гарно, ніякого смогу, як в Китаї. (До речі вночі в Пхеньяні дуже гарно видно зіркове небо, якого нам так не вистачає в Шанхаї). Магазини на перших поверхах будинків, аналогічні нашим «гастрономам», яких вже майже і не лишилось у великих містах, хіба що десь по селам. Ніякої реклами, і ніяких зачинених чи зафарбованих вікон – все видно. Штор в квартирах, на поверх вище, я також не помітив. Тобто люди тут живуть у відкриту.

Заходимо в магазин, де на нас вже чекала комрадяка-продавцяка. Що мені сподобалось, ніхто мені нічого не парив і слідом не ходив (як це у всіх китайських магазинах). Походили, придивились. Полистали мемуари Кіма-Діда-Папи. Купувати цю нісенітницю не стали. Купили лише пару значків, карту Пхеньяна та путівник по Північній Кореї з усіма її пам’ятками (звісно без детального маршруту проїзду до трудового табору №22). Розрахувались доларами, вийшли. Почекали поки О знову конфіскує «капіталістичну валюту» і пішли далі – на Площу Кім Ір Сена.

Площа Кім Ір Сена – аналог Тяньаньмень площі в Пекіні, тільки трохи менша. (Взагалі це 30-та по величині площа в світі). Саме на цій площі відбуваються ті самі сатанячі паради з ядерними ракетами, які ми всі можемо побачити на Ютубі. На площу виходить фасад Народного Палацу Навчання (вона ж Національна Бібліотека) – та сама будівля, яка дійсно гарна по стилю і заслуговує на увагу. Зробили пару фоток і вернулись до машини. Тепер нас везуть назад до готелю, де на нас чекає обід. А після обіду – чек-аут і з рюкзаками на вихід.

Обід у нас був в іншому ресторані при нашому готелі, на мінус першому поверсі. Пан і О нас завели до середини, сказали, що в нас на все про все є година і пішли.

Ресторан був традиційної корейської кухні з пару комуняками-відпочивальниками всередині (навіть було щось схоже на одну пару закоханих, які тримались за ручки і щось шептали один одному).

Обід був не вечеря, але дякувати Кіму – і не сніданок. Щось так по середині. Спочатку супчик (з м’ясом курки), далі рибка і рис, ще морква, і ще морква, і ще раз морква. Так багато «морковки по-Корейськи» я ще зроду не їв. Все запили пляшкою Тедонганом (пиво).

Вийшли. Самі прогулялись вуличкою, і зайшли в готель. Купили пару пачок цигарок (не знаю, чому, але всі мене просили їх купити і привезти. Хтось їх вважає досить крутими). Забрали речі і зустрілися в Пан в холі. Віддала наші паспорти з квитками на літак і провела до машини. Погрузились і поїхали далі обдивлятися цікаві місця цієї диво країни.

А наступна зупинка була Мангенде – невелике село в 12 кілометрах на південь від Пхеньяну, відоме тим, що саме тут народився Дід-Кім. Їхали не дуже довго, можливо десь хвилин двадцять (звісно ж без пробок, бо їх там немає). Проїхали, якийсь Луно-Парк, який виглядав трохи крутішим за той в якому ми були вчора.

Приїхали. Припаркувалися на повністю пустій, величезній стоянці. Пан та О вискочили і повели нас по доріжці кудись в ліс. Людей не було. Тихо. Чисте небо. Свіже повітря. Мені там реально навіть подобалось (після життя в Китаї). Пройшли по доріжці та вийшли у величезний парк, куди вела стрілка-вказівник, з якимсь записом на корейській. Пан нам сказала, що ось там знаходиться хатка, в якій народився і виріс сам Вождь! Звісно, що це не натур продукт, а збочене комрадяцьке ГМО. Справжню хату спалили Японські Імперіалісти. А цю партія побудувала, щоб показати, в яких страшних злидняк виріс він – Сонце Нації.

Хата була діда. Тобто реального діда Кім Ір Сена. Тут бігав голожопий Кімчик, який так любив бабусине Кімчі, яке вона готувала у розбитому горщику. А дід пахав, як кінь і сам тягав орало. Папу кляті япошки замордували і він втік до Китаю. А дід все так і тягав орало. І навіть вже, коли Совок допоміг Кімчику вступити на «трон», і Кімчик вже почав жиріть на казенних харчах, дід продовжував жити в розваленій хаті і тягати орало. І от Кімчик повернувся до діда і сказав «Шо дєд, пішли в мою хату, кімчі казенні точить на мишу», а дід йому «Нє, таваріш Вождь, ви там работаць, ми, дірєвня – тут работаць». Так і поговорили. Так дід і вмер з оралом на шиї.

Хата взагалі не про що, як найдешевший варіант глиняної хати у нас у «Під Відкритому Небі».

Розповіла нам Пан про діда, про Кіма, про те, як йому важко було. Ми мабуть сильно не пройнялись цією душевною історією, бо Пан зрозуміла, що нас не пре і запропонувала пройти далі. На вихід.

Прогулялися неспішно назад до машини. Зустріли маму-комрадяку і синка-жовтенятка з червоненькою краваткою. О нам сказала, що наступне місце ми можемо вибрати самі – Дельфінарій чи Цирк. Ми відразу відповіли – цирк, на що О сказала «А пачєму? Ви не любіте дєльфінау?». Було зрозуміло, що в нас не було особливо вибору (так, як і з «Броварнею» та «Парком Развражєній», у вас типу вибір є, але як по суті, то і нема). Поїхали ми в Дельфінарій.

Дельфінарій знаходиться на острові Рунра, трохи північніше від Чучхе. Як ми вже під’їжджали було зрозуміло, чого О так не хотіла, щоб ми вибирали цирк. Сюди пригнали до біса багацько людей – «усміхнений», «веселих» та «задоволені життям». Він, немов на парад – красиво одягнені і дружно марширують до Дельфінарію.

За вхід нам сказали платити по 20 баксів, що було занадто, враховуючи, що ми вже по 20 заплатили за те, що прокаталися на 3 гірках в парку атракціонах вчора. Але, це було «по програмі» і тому довелося платити. (хоча при вході я побачив невеличке віконце, як каса на якій було щось написано по корейські і дві ціни: 500 вонн та 1000 вонн. Логічно, що це ціна для дорослого та дитину. Це десь 4 і 8 доларів сша відповідно).

Як тільки ми зайшли в зал, О підійшла на самі центрові місця у першому ряді і зігнала чотирьох піонерів-комрадят. Так ми отримали найкращі місця у всьому дельфінарію – перший ряд центрального сектору (прямо, як vip). Всі трибуни були забиті усміхненими пачками промитої дітвори. Всі хлопали та раділи, а головне їх перло. При чому перло сильно, бо ржали постійно, навіть з елементарних речей. Дельфін «дав п’ять» мужику – бугага, дельфін підстрибнув – бугага, дельфін проплив під водою – бугага. Одним словом – зомбо-люди.

Шоу було таким собі – дельфіни нічого унікального не показували. Стрибали, плавали та ловили обручі. Крім них виступала ще збірна по синхронному плаванню (під якісь оркестрові гімни та на фоні тракторів у полі і червоного комуняцького прапору з серпом, молотом і кистю. І морський котик, який мене поцьомав. Підійшов такий «пацантре» дав ласту і чмокнув. Не варто казати, що промита дітвора перлась, аж падала.

Але остаточно їм мозок підірвала – моя дружина. Її попросили вийти до дельфінів і дали хулахуп. Я думав, що вона буде його кидати у дельфіна, а вони привели з залу ще, якогось мужика і зробили змагання – хто найдовше прокрутить хулахуп. Звісно ж комрадяка-клоуняка, там не міг і разу прокрутити і трусився і викручувався, як лише міг. І це чомусь вважалось дуже смішно, бо знову дітки перлись. А дружина виграла компетишн і отримала, якісь дві надувні кульки у формі глистів, які ми подарували діткам при виході. Вони там зраділи, що ми вибрали двох щасливчиків і вручили їм по глисту, що почали бігати за нами і щось по-корейськи кричати з радісним рильцем та розмахуючи глистами у всі боки.

Наступна зупинка (мабуть саме більше воно мене вразило) – музей перемоги. Знаходиться він поряд з ракетоподібним готелем Рюгьон на березі річки Рьонхун. При вході в музей стоять дві статуї – одна Північно-Корейському воїну, інша – Радянському. Да-да – саме радянському. Потім ряд фігур, що показують всі казуси та абсурди безглуздої 38-паралельної війни, по обидва боки. І по центру величезна статуя Комрадяці з прапором, який ніби кричить «Еге-гей, пацани! Пішли валить америкосів!». Ну і вже за ним сам музей.

При вході в комплекс нас зустріла комрадяка-екскурсоводяка з хай-левелом російської мови (О відпочиває). Вона сказала, що крім цих фігурок, що зображують війну – є ще і техніка. Зліва бойова техніка Народної Армії, якою вони «здобули» перемогу. А праворуч – трофейна техніка «віджата» в імперіалістів. І звісно ж вона нас повела на право (ліворуч, навіть і не подумала). Ми спустились в імпровізований окоп, по якому пройшлись і вийшли до критих трофейних експонатів. Тут були гаубиці, танки, вантажні машини, пару джипів, навіть пару літаків (які були збиті «ахотнікамі на самальоти»). А при кінці було пару і «сучасних» екземплярів – гвинтокрил, якого підбили і впіймали, та пару безпілотних дронів.

Далі товариш екскурсовод повела нас ще правіше і ми вийшли на сам берег річки, де був пришвартований «карабЕл-шпіуон» Пуебло. Цей корабель «зловили» на початку 1968 року і так він тут і залишився. Американці під виглядом дослідників нишпорили біля берегів кореяк, от їм це набридло, і вони впіймали «імперіалістів». 83 заживо і одного застрелили «при затримуванні». Екскурсовод нам з такою сильною ненавистю це розповідала, що було трохи страшно.

Показавши фото при вході, вона повела нас до середини, де на камбузі нам включили фільм «Кто єст паджигател карейскай вайни». Агітаційний фільм про те, як корейці ловили цей корабель, а потім як вони їх відпускали, і ті «убігалє тєряя сваю імпєрскую хордасть» через «Міст без повернення». Озвучку до фільму диктував кореєць з дуже смішним акцентом, і тому це було «дуже смішне кіно», так як ми чули так слова, як «падстрекател», «карабл-шпіон» і ще безліч безглуздих слів. Далі нам дозволили прогулятися кораблем, показали дірки від куль, які вони бережно обвели в червоні кружечки. Показали шифрувальну кімнату, і каюту капітана. Показали листи, які були написані реальними людьми (американцями), в яких вони пояснювали хто вони і звідки, і що тут роблять. Можу сказати, що це було дійсно цікаво. І взагалі вся історія Пуебло досить цікава, тому коли буде час відкрийте сторінку Вікіпедії та полистайте.

Далі екскурсоводяка нас вивела з корабля і підвела до музею. В музеї фотографувати заборонено, тому фоток тої жесті, нажаль в мене немає. І тепер мені зрозуміло, чому вони не дозволяють фоткати, бо коли таке побачить нормальна людина – вона ще більше жахнеться від жорстокості цих людей.

При вході стоїть величезна мармурова статуя Кіму (точно не зрозумів якому – папі чи діду), аналогічна тим двом, що стоять у Кімсусані. Стоїть «красавчик» на другому поверсі при довгих східцях. По бокам шість вояк – військово-повітряні Сили, сухопутні війська та Воєнно-морський флот, по три на кожну сторону. Всі усміхнені, повнощокі і з іскрами в очах дивляться на свого лідера, який стоїть так собі зверху і дивиться на всіх нас, як на гівно. Ну і звісно ж ми знову поклонилися перед цим «боженькою» (дістали вже реально).

Далі нас завели на другий поверх, де увімкнули ще один фільм з тим самим диктором, і про аналогічну фігню, тільки більш масштабніше і помпезніше. Взнав дещо нове для себе, виявляється Північна Корея виграла Корейську війну, а та частина що на півдні, то просто люди заплутались у думках, і скоро об єднаються і всі будуть дружно марширувати на параді ядерних ракет під акомпанемент Кіма-Сина.

Після «фільму» нас поводили по декільком залам. Дуже сподобалась інсталяція партизанського життя, де ти ходиш поміж копанок, і тунель – здається, ніби ти й дійсно під землею. Показали, як вони жили під час війни – яка в них була баня, сушилка для одягу, де вони спали, та як їли тофу власного приготування.

І ось ми дійшли до залу про «брудних імперіалістів». І тут було дійсно страшно. Отже уявіть:

Величезний зал з білими хрестами (як на американському військовому цвинтарі), земля все розбомблена, все в ямах, попереду стоїть якийсь генерал (не можу згадати ім’я, але як екскурсоводяка сказала, це реальний чувак, і він під час війни був «карательом») весь сумний і плаче, біля нього одні трупи – трупи в ямах, трупи на землі, трупи на підбитій техніці. Далі більша жесть – за підбитою гаубицею сидить солдат з перебинтованою головою і щось ніби кричить, як при контузії, зліва стоїть другий солдат, який тримає свою руку, яка відірвана осколком гранати. І по центру сама фішка – лежить солдат з випущеними кишками, які клюють ворони. ВОРОНИ! Блін… це на всю голову хворі люди. Таке навіть у страшному сні не снилось. (Мені тепер ці ворони кожен раз стають перед очима, як згадую про Північну Корею).

І на цій прекрасній ноті нас вивели з музею, побажали щастя, здоров’я і всього найкращого. «Какая мілєнькая, правда же?» — сказала О про екскурсоводяку, коли ми вийшли. Да не те слово, мілота повна. Няшка-кишки-випускашка. Те, з яким смаком вона нам розповідала про цю інсталяцію – я зрозумів, що всю Північну Корею потрібно залити бетоном і зробити найбільший у світі льодовий каток.

Надворі було вже темно і холодно. І ми поспішили назад до мікроавтобуса. На нас чекало найцікавіше – метро! Одне з найглибших у світі (а по словам О – най-най глибше) – всі станції на глибині більше 100 метрів. І також найдешевше – менше одного центу. Має дві лінії – Хоксін (зелена на карті) та Чхолліма (червона). Одна пересадна станція і великі плани на майбутнє.

Зайшли ми на станцію Пухин червоної лінії. При вході були електронні турнікети, через які треба було проходити по магнітним картам-проїздним, але схоже, що вони були поставлені для приколу, бо всі пасажири проходили не через них, а через тітку з корзиною, в яку вони кидали квиточок. Як я не просив собі квиток у якості сувеніра – так і не дали. І взагалі місця де б я міг купити той квиток – не знайшов. Тітка з корзиною на нас подивилась, О сказала просто «Україна» і тітка кивнула, схвалюючи наш прохід до ескалатору. (про наш приїзд навіть тітка з корзиною з метрополітену знала!).

Спуск по ескалатору був довгим – це як два ескалатори на Арсенальній (в Києві) об’єднати в один суцільний. Була неділя вечір, і людей було багато. Всі поспішали додому їсти кімчі.

Спустилися до залу. Зал дійсно великий, з мозаїкою на передній стіні, на якій Кім Ір Сен і робочий клас, всі дружно крокують. Усі вагони з ФРН шістдесятих років. Старі, ніякої звукоізоляції взагалі, навіть власного голосу не чуєш.

На станції часу по фотографувати нам не дали – швидко фото там, тоді там і О вже кричить, щоб заходили у вагон. (до речі враження склалось, що вагон чекав лише на нас, бо люди вже всі були всередині вагона, і лише ми двоє ходили не поспіхом по станції.

Зайшовши у вагон я відразу помітив портрети Кім Ір Сена і Кім Чен Іра на початку. (Як я вже потім дізнався з інтернету, всім корейцям кажуть, що ці вагони виготовлені в Кореї, а портрети вісять саме на тому місці, де вибито місце і рік виготовлення, тобто в Західній Німеччині). Весь вагон був набитий людьми, які особливо ніякого інтересу до нас не мали.

Вийшли на станції Йонгван. Станція гарніша за попередню, з колонами, та люстрами у формі салюту. Я попросив був почекати на наступний потяг, бо хотів його більш детально сфотографувати, але О мені в цьому відмовила, сказавши, що наступний буде нескоро. (Якщо взагалі він існує, той інший потяг).

Знову довжелецький ескалатор вгору і ми вже на вулиці. Наш водій чекав нас прямо біля метро, тому ми відразу заскочили і поїхали в останнє місце нашої екскурсії – Пам’ятник заснування Трудової Партії Кореї (ТПК).

Вже поночі ми туди дісталися. Знову таки – трохи північніше від Чучхе. Класна ідея побудови у цього пам’ятника – якщо дивитися на захід, то прямо перед Вами, далеко попереду видно двох Кімів на пагорбі Мансу. Пан нам тоді сказала, що це і була задумка – нічого не будувати по цій лінії, щоб погляд Кімів діставався пам’ятнику ТПК.

Сам пам’ятник примітивний і банальний – три руки, з молотом, з серпом та каліграфічним пензлем. Всі ці три руки взяті в коло. Все виготовлено з бетону і тому сіре і не цікаве. Тут я спробував пожартувати трошки, сказав, що по їхній логіці в СРСР не було розумних людей (трудового інтелігента), а лише тупі селючки та п’яні Стахановці з молотками. Пан жарт не зрозуміла, а О тим більше.

Ось і все. На вулиці стало страшно сильно і ми забігли в машину грітися. Водій нас повіз на вечерю в традиційний Корейський ресторан. По дорозі ми розговорили Пан, яка нам сказала наступне:

  1. Медицина в КНДР безкоштовна (коли мова йде про дорогі операції, то Кім оплачує більшу частину вартості);
  2. Дантист безкоштовний (ну, як – пломби точно, а якщо щось серйозне і дороге, то тоді вже доведеться трохи самому грошей підкинути) – Кім любить, щоб всі посміхалися на всі 32;
  3. Народжувати дитину безкоштовно – Кім Вам ще й грошей дасть, а якщо дитину народили в його день народження, то й хату нову подарує і автомобіль, а якщо назвете дитину одним з його улюблених імен (є офіційний список улюблених імен Кіма) – то подарує іменну каблучку з гербом;
  4. Житло безкоштовне – Кім дарує всім по хаті;
  5. Автомобіль безкоштовно – якщо Кім вважає, що тобі треба тачка, Кім її тобі дасть, а якщо ні – катайся на тролейбусі;
  6. Домашня техніка безкоштовна – якщо Кім вважає, що тобі треба комп, чи двокамерний холодильник, він тобі його дасть;
  7. Освіта безкоштовна – дитсадки, школи і універи, все це безкоштовне, навіть друга вища освіта;
  8. Неодружених людей в КНДР немає – Кім такого не схвалює;
  9. Після закінчення універа студента можуть відправити за кордон на стажування, але по поверненню він має відпрацювати 15 років;
  • Не можна працювати не за фахом, тобто закінчив муз академію – грай на тромбоні, а на іншу професію навіть не думай пробувати.

На скільки то є правда, ми звісно не перевірим. Але коли мова зайшла про народження, О сказала дружині, щоб ми приїжджали народжувати в Пхеньян і Кім нам подарує квартиру. Щедра пропозиція, але ми мабуть таки відмовимось.

Повернулися назад на вулицю Чанван. Припаркувалися знову біля «Корьо», але всередину не заходили. Пішли через підземний перехід (не набагато кращий за наш, хоча ніхто «в туалет» тут не ходить, тому плюс) і вийшли навпроти готелю через дорогу. Тут був гарний ресторан (зі слів Пан). І взагалі по цій вулиці було досить багато ресторанів (бо саме ця вулиця є однією з показових для іноземців – типу дивіться, як ми гарно живемо, жируєм! Дома не їмо, щодня по ресторанам ходимо).

Власник ресторану нас зустрів з вітанням «Велкам!» (добре, що не «Вей, лаовай!») і провів за наш столик. За стіл сіли всі ми – я з дружиною та О-Пан-Кім. Це був звичайний корейський «Хот-Пот». Пан почала смажити м’ясо, а О почала розливати пиво (Кіму пиво не налили). Потім О хотіла замовити всім по «ненмон» (холодна лапша з водою розбавлена соєвим соусом та гірчицею), але ми з дружиною, якось це не захотіли їсти. Нам принесли рис з овочами і звичайно ж кімчі (до речі не таке воно і гостре у них). А ще був супчик з пельменями – і на смак він був досить нічогенький.

Сидимо. Їмо. Дивимось по ТВ випуск новин, де диктор в традиційній сукні розповідає про чергові успішні випробування ядерних ракет, і що на цей раз Білий Дім таки рознесе на маленькі камінчики. О постійно в нас щось питала, Пан все жарила м’ясо і підкидувала нам в тарілки, а Кім – просто мовчки жер «ненмон».

Ось і вся екскурсія по Пхеньяну, столиці Північної Кореї. Далі нас швидко довезли назад до аеропорту – до вильоту з цього ГУЛАГу лишалось десь година. Як тільки ми під’їхали до аеропорту я дістав три конверти з тіпсами:

  1. О – так, як вона головна ($20);
  2. Пан – молодша по званню ($10);
  3. Кім – крутив баранку всі два дні ($10).

Ціни на чайові фіксовані (як сказали нам ще в Шанхаї в тур агентстві) – $10 з людини за добу. Тобто: 2 людини (х) 2 дні = $40. Розділити треба так, щоб водій і молодший комрад отримали однаково, а старший комрад – більше за них. Смішно, але факт!

До речі – давати чайові, як нам сказали, ми повинні були ЛИШЕ в машині, і ЛИШЕ перед вильотом з аеропорту. Так що зробили все строго по інструкції.

Після тіпсім, які вони швидко поховали по сумкам – О та Пан нас провели до чек-іну. Швидко вибили квитки. А на перевірці багажу нас почали шманати… Відкривали рюкзаки, показували всі речі. Комрадяка-митницяка, щось постійно злобно мені варнякав, і виглядало це так, що він хотів, щоб я зробив йому боляче. Такий маленький у великому кашкетику. Але О все порішала – прийшла, щось поговорила, і копрадяка-митницяка мене відпустив. Запакували назад рюкзаки і відправили на конвеєрну лінії до літаку.

При проходженні паспортного контролю О та Пан вже не були з нами, але стояли неподалік. Я пройшов без проблем, а до дружини придовбались з питанням, чого це в неї два закордонних паспорта. Декілька хвилин інтенсивного пояснювання і штамп про виліт у нас на квиточку (в паспорт нічого не штампували). Помахали нашим дівулям-комрадюлям і пішли через метало детектори. Без проблем пройшли і вже з полегшенням сіли в залі очікування біля нашого гейту (їх там всього чотири здається). Так, як літак летів до Шанхаю, то з нами чекали до біса багацько китайців, які були задоволені своїм туром. Всі вейкали, кричали, чавкали та зхарькували – все, як в старій, добрій Чайні.

Біля нас був невеличкий магазинчик, де продавались всякі сувенірки і книжки про Кіма. І тут я побачив прапор КНДР. $20 і прапор в мене в руках (і не доведеться відсиджувати у в’язниці 20 років, як той чувак зі штатів, що намагався вкрасти прапор КНДР).

Оголосили посадку. І ми всі зайшли в автобус, який нас доставив прямісінько під крило літака. До речі літак цей був незвичний, маленький. У нього двері були трапом на борт (вперше на таких літав).

Злетіли. Полетіли. Прощавай Північна Корея! Було цікаво побачити тебе зсередини. Хоча й бачили ми 95% абсолютного фейку…

Костянтин та Міла Собер.

 

Комментировать