БАНГЛАДЕШ

Якщо на землі є пекло, то вхід до нього знаходиться десь в Даці.

 

На днях подивився спецпроект Кутєпова про Читтагонг і вирішив також щось написати про нашу мандрівку цим пеклом. Але на відміну від Богдана зі мною не було цілої маршрутки мужиків, а лише тендітна молода дружина. Тож ось моя розповідь про нашу поїздку до Бенгалії.

Варто зазначити, що пригоди з’явились в нас ще до вильоту, коли настав час розбиратися з візами. Офіційно українцям в Бангладеш віза (наче) не потрібна – якщо ви туди летите по бізнесу (а бізнес там ще дай боже який!), чи транзитом. Але в туристичних цілях – тут вже питання. Тому коли я звернувся до генерального посольства Бангладешу в Пекіні по телефону, у співробітників була епічна пауза. Вони просто не могли зрозуміти, чому Українці вибрали їхню клоаку для сімейного відпочинку. Дзвонив я до них декілька разів (сам то в Шанхаї знаходжусь), спілкувався з вельмишановним послом, і секретарями, і за разом четвертим, таки вибив інфу. Пакет докуметів звичайний, і навіть можна переправити службою термінової доставки, що було досить зручним варіантом. Але далі стало питання ціни. Посол офіційно мені заявив, що нам Українцям, які хочуть подавати на туристичнку візу до Бангладешу знаходячись на території КНР – потрібно сплатити 600 рмб за людину (тобто це майже $90). Але вибору не було – квитки вже на руках, і дуже кортіло побачити щось гірше ніж Індія (на той момент для мене Індія очолювала рейтинг антигуманних і не сприятливих для життя країн). І через тиждень-два ми отримали терміновий лист від посольства – прийшли наші паспорти з візами до Бангладешу. Можна було вирушати!

Бангладеш входив до нашого Китайсько-Новорічного тріпу, куди також були вписані Тайланд та М’янма. Візу в Тайланд робили по прильоту до Бангкоку (тут без питань), а з приводу М’янми – то ця чудова країна ввела систему електронних віз, що було дуже і дуже зручно для нас. Заповнили анкету, оплатили, і менше ніж через добу верифікації – отримали лист на імейл з підтвердженням віз для в’їзду в туристичних цілях.

Наш маршрут починався зі столиці Бангладешу, Даки, далі йшов автобусом на південь до Читтагонгу. (Звідти в останній момент куплені квитки назад до Даки). Далі з Даки до Янгону (екс-столиця М’янми), де ми пересідали на автентичний потяг до Багану. Там політавши на повітряних кулях над стародавнім містом, сідали на теплохід і вверх по річці йшли до Мандалаю. Потім переліт до Бангкоку, звідки внутрішніми авіалініями прямісінько в провінцію Крабі, де і було приємне завершення туру. Тріп тривав з 20 Січня по 5 Лютого 2017. Тож що з того вийшло – читайте далі.

 

Бангладеш.

Вилітали ми в П’ятницю відразу після останнього робочого дня. Весь Китай готувався до апокаліптичної міграції – всі поверталися до своїх сіл, смт, та віддалених хуторів десь високо в горах за безкраїми рисовими полями. Рюкзаки спаковані, кіт залишений на надійну людину, гроші-паспорти в руках – можна вирушати!

Прямого рейсу «Шанхай – Дака» не було, тому ми робили нічну пересадку з 12-годинним очікуванням в Кунміні. Дешевий хостел при аеропорті для китайців в традиційних бидло умовах, де ми ночували, нас ніби то підготовлював до тої жесті, яка нас вже очікувала з розпростертими руками в Даці.

21 Січня 2017 року ми ступили на землю сатани, рудих борід, гріха, розпусти, дизентерії, каліцтва, наркоманії, криміналу, вбивства, антисанітарії, а ще розводу, кідалова та суїцидальних думок.

Прикордонників ми пройшли легко, хоч і задавали вони якісь незрозумілі питання, типу «на якій вулиці ви працюєте?». А от вже саме цікаве почалося відразу за стійкою візового офіцера. Коли ми підійшли до конвеєрної стрічки, то зрозуміли, що тачечок для багажу в цьому аеропорті обмежена кількість, і що прохавані чуваки вже давно їх собі позабирали. Ну і бог з ними, понесемо і так. Чекали багаж дуже довго, невідомо які страшні справи там з ними творили, але через 20 хвилин ми таки забрали свої рюкзаки.

І ось ми вийшли в світ – перше, що бачиш, вийшовши з аеропорту Шах Джалал, це великі грати, по периметру всього під’їзду до зони висадки/посадки пасажирів. Страшні люди тягнуть руки до тебе і щось нашептують, як наче якесь зле заклинання. Один зелений тук-тук стоїть напроти входу, і чорна волохата рука тицяє в нас і типу показує «заходь, підвезу».

Зрозуміло, що ціни на перевезення були тут двох видів – для місцевих жителів, нормальна ціна, і для білих бізнесменів (в нашому випадку туристів) – ціна в 2-3 рази більша. Торгуватися немало сенсу, ми спробували з одним біля аеропорту – але він не захотів навіть їхати.

Тому ми взяли рюкзаки і пішли за території аеропорту. Офлайн карта була вже скачана, і я чітко розумів куди треба йти. За територією аеропорту відразу пролягала величезна автомагістраль, яка йшла прямісінько в центр міста. Але щоб ви чітко розуміли всю ту жесть, вам потрібно відключити мозок і головне логіку. Те що на нас всі дивились, то само собою, але нас після Китаю тим не здивуєш. Трохи незвично було бачити рудо-бородих мужиків (це національний звичай у чоловіків. Причина проста, як нам пояснили місцеві – так сказав Аллах, щоб світ бачив відразу, звідки ти. Тож всі праведні мусульмани в Багладеші – фарбують бороди, а інколи і волосся на голові, в рудий колір). Але сама більша дикість – це повна відсутність світлофорів і хаос на дорогах. Машини їздять як попало, мопеди, взагалі осатанілі і без мозку. Автобуси подерті, розбиті, з величезними вм’ятинами (таке враження, що автобус їхав десь по гірській дорозі і впав в прірву, прокрутився, і знову впав на колеса та поїхав далі). Загазованість перевищує самий страшний полюшн в Пекіні. Стоячи біля цієї дороги, я зрозумів ось що – Китайці вміють водити машини, Пекін, Шанхай, Гуанчжоу – абсолютно не загазовані міста, а райські місця на берегах Індійського океану.

Перше бажання від побаченого – повернутися назад в аеропорт і просидіти там аж до вильоту в М’янму. Але… раз ми вже тут, то треба щось таки подивитися. Господи, а дивитися то там було абсолютно нінащо!

Ловимо тук-тук. Зупиняється чувак, який навіть говорив пару слів англійською. Починаю з ним торгуватися, він броня танку Т80 — стара та надійна. Тоді я вирішив вбити двох зайців відразу – їдемо в готель, через будівлю парламенту, далі він чекає на нас, поки ми зачекінимся, а потім він везе нас до Рожевого палацу, чекає там і через півгодинки, повертає нас в готель. За все я плачу йому 1000 Бенгальських Так ($12). Він повторює маршрут і погоджується. Так ми підписалися на перше кідалово в цій країні.

Хочу сказати два слова про Дакський Тук-Тук. Він як звичайний мото Тук-Тук, лише весь з гратами, і виглядає наче ти їздив в поліцейському «бобіку» до ізолятору. Спочатку було не комфортно, і дико, але згодом (через півдня) ми були лише раді заскочити в Тук-Тук і закрити на замок двері, бо краще бути в «бобіку» за гратами, ніж там на волі.

На першому перехресті ми стали. І просто стояли, аж поки по нашому тук-туку не почали гатити палкою. То були місцеві регулювальники, які в прямому сенсі застосовували свої палиці для зупинки автомобілів. Тепер стало зрозумілим, звідки в автобусах таки вм’ятинки на задніх фарах та бортах. Якщо ти рухаєшся і тобі стукають – це червоне світло. Якщо стоїш і тобі стукають – то зелене, і час рухатися далі.

Водій був норм чуваком, показував нам всі дорогі готелі по дорозі, Шератон, Редісон Блу, Редженсі, Роял Парк, Пан Пасіфік – і в мене прямо питання стало, звідки, а головне для чого в цій дірі такі мажорні готелі. А от наш водій Арджун нам це і розповів. Виявляється досить багато нормальних країн веде бізнес с Бангладешом. Особливо це хімічна індустрія. Якщо в країнах ЄС, чи адекватних Азійських країнах, викид хімічних відходів заборонено законом, то тут «Велком!», тільки заплати. Також тут є місто – Кокс-Базар, де можна купити всю морську живність, яку забажаєш, майже за безцінь. (Інша справа, на скільки вона стерильна). Ну і головне – це Читтагонг, місце де розрізають списані танкери. Щоб утилізувати величезний танкер, в світі доведеться багато заплатити, адже нафта, яка лишилась на кораблі, при розрізанні буде виливатися і забруднювати воду. Але вихід є! Прижени човен на вічну стоянку до берегів Читтагонгу та отримаєш 50% знижку на утилізацію! Ось весь світ сюди і катається.

Потім наш Арджунчик отримує терміновий дзвінок. Він сповільняється, стає і починає плакати. Так триває п’ять хвилин. Зрозуміло, що щось трапилось у чувака, бо не може він в один момент так весело розповідати про дитячий труд на берегах Читтагонгу, а тут бац – і ридає немов немовля. Питаю, що з ним. Він каже, що жінка ошпарилась кип’ятком і зараз в лікарні з тяжкими опіками. Далі він починає ще сильніше ридати і кричати якісь заклинання в стелю тук-тука. Ми сидимо з дружиною, не знаючи що і робити – з одного боку шкода людину, а з іншого – нас це мало хвилює, ми ж йому гроші платимо, хай везе.

Після тривалої паузи, він різко завівся і погнав. Каже, що зараз нас пересадить до іншого тук-тука. Підрізає одного чувака на дорозі, і біжить домовляться. Далі повертається до нас весь радісний – і каже, щоб ми пересідали. Заплатить треба зараз. Далі йде норм розводняк – він платить 500 Так іншому водію, а ми платимо 1000 Так йому. І що виходить, що Арджунчик отримав 500 Так навіть не доставивши нас до готелю (я вже мовчу про Рожевий Палац). Подякувавши і пообіцявши нам, що буде молитися за нас Аллаху, Арджунчик звалив (по його словам до лікарні до дружини). А ми ж лишилися з повним незрозумілим куском м’яса, який не міг сказати навіть і слова. Не знаючи, як з ним спілкуватися, і як до нього взагалі звертатися, ми назвали його Вафа, що в перекладі з арабського означає чесний, той що тримає обіцянку.

Вафа довіз нас до будинку Парламенту, яке вважається цікавим місцем. Вийшли з Тук-Тука, Вафа відразу закрив на великий амбарний замок наш Тук-Тук і сів курити на східцях біля паркану. Ми з пішли впритул до паркану – подивитися на щось незрозуміле. Воно не було не гарне, не страшне, щось не зрозуміле. Але однозначно чистіше за те що тут навколо нас.  Ми навіть побачили парочку, яка сиділа в обіймах і споглядали на цю незрозумілу будівлю. Романтика…

Але нашу романтику перервало бангладешиня, яке просунуло свою ручку між нами і почало читати якісь заклинання. Ми вирішили його просто ігнорувати і робити фотографії далі. Але потім, до ного підійшла його мама, і почала щось втирати моїй дружини, ну, типу «Ах ти ж така, біла тьотка! Приїхала сюди і не даєш грошей моєму сину». Почався неочікуваний екшн, набігли ще якісь жінки, всі почали орать, махать руками, і ми зрозуміли, що пора звідси тікати. Кричу «Вафа, заводь Мотик – тікать пора!». Вафа кидає свою смердючу самокрутку відмикає швидко замок і пропускає нас до середини. Знахабніла дитина та осатаніла мама, не встигають забігти разом з нами, бо Вафа вчасно закрив двері прямісінько перед ними. Далі пауза, і вони наче маріонетки повертають голови на Вафу і починають шептать якісь прокльони. Вафа і сам забігає в Тук-Тук і закривається зсередини. Мама щось зіпенить на все горло, а дитина в припадках шкрябається у вікно. Вафа заводить мотор, дитина плює у вікно, мама танцює жертовні танці, а парочка так і сидить обійнявшись. Господи, куди ж ми приїхали?

Залишивши сатанячу маму з Оменом, що плюється у вікна, ми поїхали до нашого готелю. Готель мав назву «Орнате»***($40 за ніч). Був недалеко від Рожевого Палацу, і мав одну якість, заради якої я його і вибрав – він був не сильно дорогий і відомий, як Редісон, і тому якщо ІДІЛ захотіли б щось підірвати в Даці, то навряд чи б його вибрали для теракту, а також – не був повним дном, типу хостела, де збиралися якісь туберкульозні та спідозні чуваки (кажу зараз саме про Даку). До речі ІДІЛ такі робили теракт в Даці, але 2 місяці після того, як ми там були – підірвали автобус.

Доїхали до готелю. При вході охоронець, з метало детектором, який навіть розмовляв англійською. Забираю всі рюкзаки, а дружину лишаю з охоронцем – стерегти, щоб наш Вафа нікуди не дівся, бо гроші ж ми вже то йому заплатили.

Чек ін проходить нормально, хлопці на ресепшині норм чуваки, все розповіли про готель, і про те як добратися до Рожевого Палацу. Також про автобуси, які ходять до Читтагонгу, бо ми планували на наступний день поїхати на набережну, подивитися «Цвинтар Кораблів».

Повертаюсь до дружини, а вона трошки в шоці, каже Вафа морозиться нас далі кудись везти. Повертаюсь до Вафи, а він хитає головою, типу – нє, не поїду і все. Ми починаєм сваритися. Охоронець підбігає, і каже, що зараз все порішає. Ми починаєм всі четверо кричати і махати руками. На що збігаються всі місцеві. Місцеві також починають всі кричати і махати руками, на що вся вулиця починає орати. Тобто відбулася Дакська цепна реакція. Розібрати щось в цьому орі було незрозуміло. Далі охоронець виступив в якості парламентера, вислухав Вафу, вислухав нас і мовчки каже – заплатіть йому ще 500 і все буде ок. Ми нагадали йому про попередню домовленість, але то все було марно. Вафа був посланий до Ібрагіма, позашлюбного сина Мустафи, який злігся зі своєю козою. Вафі закрився в Тук-Туці – і поїхав геть. Люди в один момент розійшлися.

І лишилися лише ми та охоронець Лябіб. Питаємо в нього де тут Обмін Валют, бо на руках лише бакси. Каже: «Йдіть прямо, потім направо, далі на ліво, і ще раз направо, там буде торгівельний центр і ньому можна буде поміняти долари». На ресепшині гроші відмовилися міняти, тому вибору не було – треба було йти пішки і шукати обмінник. Проблема була в тому, що вулиць як таких в Даці нема – тобто в нашому розумінні вулиць. Є якісь стежечки між сараями, які вважаються повноправними вулицями. Назв також немає. Взагалі нічого немає – і логічної квадратури також нема, тобто про квартали, та паралельні вулиці можна забути. Одна вулиця може повертати 3-4 рази і продовжуватися на іншому кінці міста. А ще нн-а кількість тупикових вулиць та вулиць-двориків для мечетей. І мечеті в них не класичні мечеті. Це більш виглядає як перші два поверхи в сучасних будинках, які віддають під магазини. Тільки тут будинки далеко не сучасні, а на перших двох поверхах ти не купиш молочко чи кросівки, а тобі відріжуть голову, бо ти невірний.

Пішли ми прямо, далі на право, а потім на ліво ми нічого не знайшли. Тобто вулиці на ліво взагалі не було. Можливо ми десь пропустили, якусь маленьку вуличку, чи можливо, чергова гора сміття перекрила вулицю і ми подумали, що то просто смітник. Хай там як, факт є фактом – ми загубились. Тобто дорогу назад, то я пам’ятав, а от де шукати обмінник – вже невідомо). Ходимо бродимо по Дакському Гетто, між борід та дітками, що бавляться у горах сміття. Взагалі сміття, тут норм. Це як трава на газоні. В Дакі нема нічого зеленого, все сіре, в пилу, у попелі, закатане в бетон і засипане горами відходів. Люди сплять прямісінько на вулиці – не всі, звичайно, але нам було достатньо і тих кого ми побачили. Магазинів, як таких ми не побачили, якісь лавки з металобрухтом та дешевою китайською технікою. Тобто, де ці люди купують собі поїсти, для нас так і лишилось таємницею. Лише якісь антисанітарійні фреши, та свіже порізані фрукти в кульках. Ще якісь місцеві «чебурекі» і невідомого походження випічка. Звісно їсти таке ми не ризикнули. Навіть більше того, ми привезли їжу з собою, саме на час, який ми запланували провести в Бангладеші. Індія нас добре навчила, тому ми в Бангладешві взагалі майже не їли нічого місцевого (хоча в нас і був сніданок в готелі).

Почало вже темніти, а результат був ніякий – ми нічого не знайшли. З темрявою ми помітили на вулицях, дуже стрьомних чуваків, тобто Бангладешці взагалі далеко не красені, а ті що повилазили вночі – взагалі, декорація для фільму жахів. Багато калік, чуваків з якимись плямами на шкірі, пухлинами, волохатими частинами тіла, всі кашляють і чешуться. Видовище було так собі. Повернулися назад до готелю, як раз до вечірньої молитви.

Підходжу до хлопців на ресепшині, вже майже в розпачі, прошу поміняти ці кляті капіталістичні зелені папірці на місцеві гроші. Вони знову відмовляють, а потім дзвонять Біг Босу, щось з ним говорять і кажуть, що Біг Бос дав добро. Так, ми нарешті поміняли $100.

Біля Орнате було Орнателятко – маленький магазинчик в якому продавалась кола, хліб, яйця та петарди (які вибухали, коли ти їх стукав об землю), ну, все що в житті знадобиться одним словом. Купили хліб, колу та петарди. В номері відкрили консерви, ром. Закрились, підперши стілець під двері, щоб ніякий зомбо-покруч не вдерся до нас вночі. Вечеряли під вечірню молитву імама, попиваючи ром з колою та дивлячись інавгурацію Трампа по телевізору. День був жахливий і абсолютно непродуктивний. Вирішили завтра зранку подивитися на той Рожевий Палац, а потім відразу на вокзал і до Читтагонгу. І ввечері, о 19:00 вилітаєм з місцевого аеродрому назад в Даку. Стомлені, п’яні, але поки ще живі – ми заснули.

Другий день в Бангладеші був насичений, часом навіть занадто.

Зранку прокинулись, сходили на сніданок, майже нічого не їли, бо боялися наслідків «Індії» в наших шлунках. Взяли камери, трохи грошей, та паспорти (ввечері переліт) і вийшли назад в місто.

На вході стояв той самий Лябіб, який до речі розповідав моїй дружині, що скоро він разом з сім’єю летить у відпустку… в Сомалі! Тобто, ми тут їздимо з дітками та дружинами до Тайланду, Турції, Єгипту на море, а вони – будуть ніжитися на золотих берегах Могадишо.

Хлопці з ресепшина, нам детально розповіли куди їхати, і скільки що буде коштувати, тому ми вже чітко розуміли цінову політику в Даці. Спіймали покруча-велорікшу, показуємо папірець, на якому по Бенгальські написано «আহসান মঞ্জিল, (Ahsan Monzil)» (офіційна назва Рожевого Палацу). Він каже «ОК» і везе нас. Їхати на велорікші куди небезпечніше ніж в Тук-Туці, тут не було ніякого захисту, ніяких грат, які б захистили вас від покруча-крадія.

Було десь 8 ранку, тому багато покручів ще спали – хтось на смітті, хтось під стіною, хтось під пішохідним мостом. Часом важко було розібрати чи то сміття, чи покруч лежить.

Доставати фотоапарат ми не наважились, тому переважну більшість фото я робив на гоупро, яка була прикручена мені до нагрудної системи. Кожне фото вийшло зі смаком та родзинкою. Да тут вся країна одна суцільна родзиняка. Фотографуй з любого боку, ракурсу і освітлені, і отримаєш унікальний кадр.

Через 10хв наш покрученко спинився і каже типу приїхали. Дивимось, а то якась мечеть. Кажу йому, я схожий на мусліма? Чи моя дружина в хіджабі? Нам потрібен Рожевий Палац, а не мусульмальня. Він хитає головою, і каже – Ноу. Ми вже думали, що нічого з того не вийде, як до нас підійшов один хлопець, запитав англійською чи може він допомогли і вислухавши нас, поясним по Бенгальські нашому покручу, куди їхати. Виявилося, що покруч не вмів читати, і тому він привіз нас до найближчої мечеті бо нічого поруч крім сміття не було. І коли він нарешті зрозумів, що ми хочемо до Ахсан Манзілу, то був не дуже радий. Бо то було досить таки далеченько для велорікши.

Катав нас цей вело-покруч ще досить довго. Проїхали через квартал Little India, який виглядав в рази чистіший ніж решта частина міста. Проїхали через поліцейський відділок, під стінами якого сиділи наркомани і кололись в пах (і це серед білого дня!). Проїхали через громадський туалет (офіційний!) – це така стіна, з ровчиком внизу, куди стікають усі пісі-каки. Запах стояв нереальний. І нарешті таки він нас доставив до бокового входу в Ахсан Манзіл, він же – Рожевий Палац.

Рожевий Палац представляв собою єдину історичну будівлю в Даці, яка ще зберіглася. Колись це була резиденція Набоба Дакського, який був заміндаром Британських Колоніальних Властей (простіше кажучи, був дядько, який сплачував податки Королеві Британії, і вона його за це наділила титулом, щось типу мер міста, і побудувала йому цей палац, в якому він тусив разом зі своєю сім’єю). Але як воно завжди буває – все пропало і накрилось. Спочатку його купили франзуци і зробили з нього торгівельну палату, добудувавши ще декілька приміщень. Потім Бритоси розпочали війно з Французами, в якій приймали участь і всі їхні колонії. Тому одного дня «королева» постукала у двері вже французської торгівельної палати, і попросила звалить. Французи звісно, щось там намагалися відстрілюватися, але все безрезультатно. Британці його тупо гопнули. Потім взагалі було щось незрозуміле – прийшло воно, велике торнадо і знесло половину будівлі. Звісно його відбудували потім, але далі було все банально і просто – папа помер, а синочки почали ділити хату, кому ж вона дістанеться. В решті решт, палац перетворився на бомжатню, яку вже аж 50-х забрав уряд Банглоадешу, порозганяв звідти бомжів та покручів, відреставрував, як міг і зробив Національний Музей. І до речі рожевий він лише з фронтальної сторони – на інші сторони не вистачило фарби.

І от ми стоїмо з боку, дивимось через ворота на цей єдиний уцілілий шмат історії, і розуміємо, що все тут погано. Вся країна знаходиться на самісінькому дні, дні дна. Підходимо до охоронця, а він каже, що Палац відкривається лише з 10 ранку. Чекати не мало сенсу, тому вирішили обійти його з лицьової сторони, поглянути, і їхати вже до Читтагонгу.

Питаємо в охоронця – як пройти на набережну, вона ж центральна вулиця, вона ж фронтальна сторона палацу. Він каже, а он по тій вуличці, через «маркет».

Увага! Якщо ви, не доведи господи, будете в Даці, і хтось вам скаже йдіть через «Маркет» — тікайте звідти куди подалі. Бо то є вхід в пекло. Перше, що приходить мені на думку, згадуючи цю вулицю через «Маркет», це ілюстрація Міфів стародавньої Греції, де Харон перевозить душі по Стіксу до Аіда. Вулиця ця представляла собою вузенький коридор по якому було важко розминутися двом особам. Було дуже темно і сильно чимось смерділо. Де-не-де висіли лампи освітлення, які відкидали тінь від всіх тих людей, які там були. Інколи пробігали діти, і їхній сміх нагадував моменти з фільму жахів про, якихось маніяків. Якісь люди постійно носили, якісь ящики, туди-назад. Ми не мали змоги навіть зупинитись, бо за нами вже йшли мужики з ящиками. Коридор був дуже довгий, але нарешті ми такі побачили денне світло «в кінці тунелю». Вибігаючи ми були впевнені, що пекло скінчилося… Натомість, тунель, то був лише вхід. Саме ж пекло чекало нас на набережній.

Якщо ви думаєте, що ми там побачили чудові краєвиди Буріганги, з паромчиками і кафешками – то хочу вас розчарувати. Ми вийшли на центральний ринок. Дивно, але факт, центральна вулиця Даки – це один суцільний кишко-подібний ринок. І ми зайшли в самий початок цієї кишки. Діватись було вже нікуди і ми пішли далі. Всі бородаті мужики дуже розглядали нас, особливо дружину, деякі навіть лякалися – вони не вірили, що біла дівчина прийшла в це пекло. Продавали чомусь лише мандарини, все в смітті. Багато покручів, які тупо валялися між продавцями та ящиками мандаринів. Всі кричать та махають руками. І до речі одні лише чоловіки (жінок ми взагалі мало бачили у всьому Бангладеші).

Побачити Палац було неможливо, бо центральний вхід виявився далеко не центральним, і повністю закритим великим забором. Довелося залазити на якусь розвалину, з якої було видно Палац. Разом з нами там стояли ще якісь мужички, які з гордістю показували нам, типу «А ось, Ахсан Манзіл – гордість країни». І пофіг, що навколо палацу, покручі, сміття та людські екскременти.

Блукаючи «кишкою» ми відійшли в бік і вийшли на пірс, звідки можна було взяти паром і перейти на інший берег Старої Ганги. Але побачивши чи то мертвих, чи то сонних покручів завернутих в покривала, ми перехотіли туди йти. А баранчики, які паслися на «мальовничих» берегах річки, поїдаючи поліетиленові кульки та кришки від пляшок нас вкрай злякали. Якого ж біса тут відбувається???

Буріганга була екологічною клоакою, засипаною сміттям, відходами, трупами, та човниками, які затонули. В неї йшли всі стічні труби, які зливали всю нечисть міста, абсолютно не приховуючи цього. Милуватися цим жахіттям не було ніякого бажання. Тому ми по швидше продерлися через кишку до іншого кінця, де взяли велорікшу і поїхали на центральний автовокзал. Дякувати богу, рікша вмів читати, і зрозумів, що було написано на папірцю.

Їхали не довго, і десь через хвилин 10 рікша зупинився і сказав – «Бас стейшн». Але ж де він – не було зрозуміло. Бо висадив він нас під якоюсь естакадою, де було безліч фур та автобусів. Тобто автовокзалу, в нашому розумінні – там не було. Натомість були, невеличкі конторки, які пропонували послухи перевезення. Це, така собі, бомж версія Стамбульського автовокзалу, тільки без метро, ресторанів, чистих автобусів і привітних людей. Також було багато зазивал, які кричали назви міст і люди до них підходили. Почувши слово «Читтагонг» ми підійшли, до товстого мужика. Він попитав нас Читтагонг, ми покивали, типу «Так». І він нас повів в конторку. Там був касир та ще, якісь незрозумілі люди, які тупо тусувалися всередині. Один з цих пацанів, розмовляв англійською, а коли дізнався, що ми з України, то зрадів і розповів, що його друг вчиться в Києві. А ще що у нас там дуже холодно, і цей бідолашний друг п’є якесь місцеве пійло, яке має більше 70 градусів. Хлопця звали Мунджи і він нас дуже сильно допоміг. Сказав касиру, які саме квитки нам треба, сказав, що автобус до Читтагонгу буде йти 5 годин, і поговорив з водієм, щоб висадив нас в декільком десятків кілометрів не доїжджаючи до Читтагонга, напроти амбарів, де ріжуть човни. Водій все зрозумів. Манджи попрощався. Ми сіли на свої місця. Через 5 хвилин автобус завівся і ми почали свій «Highway to Hell».

На годиннику було рівно 10 година ранку. Приблизно о 14:30 ми повинні були бути на березі Читтагонгу. Але… не все було так просто…

Загалом ми витратили більше 7 годин, і так до самого Читтагонгу і  не добрались. Про автобус з Даки в Читтагонг можна складати міфи та легенди, бо більшого кошмару я ніколи не переживав. Навіть коли мене в Шармі завезли в пустелю і кинули – навіть тоді було куди веселіше ніж в цьому Хелл-Басі.

Отже, за першу годину нашої поїздки ми проїхали метрів десь 800. Як я писав раніше, дороги, а головне сама манера водіння в країні – на грані фантастичного апокаліпсису. Тому ми цілу годину виїжджали лише з території «автовокзалу» (якщо це місце так можна було б назвати). Ми пхалися через усі можливі нетрі цього клятого міста, щоб виїхати на трасу «Дака – Читтагонг», збираючи по дорозі всю нечесть та покручізм великого міста. За вікном я бачив трупи людей, під мостами, та ріки каналізаційних відходів. Все це супроводжувалося постійним гулом від гудків та сирен машин та автобусів. Коли ми сідали автобус був майже пустий, коли ж ми виїхали за кордони міста (через півтори години), автобус вже був вщент забитий людьми. З нами їхали місцеві жіночки в хіджабах з дітками, які валялися то на сидіннях, то у проході. Також якісь торгаши з величезними бідонами. Ще періодично забігали, якісь пророки і розповідали про Судний День. Також якісь шарлатани, які парили циганське золото. А ще пару мужиків, продавали «квитки в Лос Анджелес» — таблетки, які притупляють твій розум, і ти починаєш бачити пальми, кабріолети та засмаглих дівок в бікіні, що катаються на роликах по набережній. Нові пасажири постійно заносили всі свої шмотки в середину, хоч водій постійно і кричав, щоб клали в багажний відділ. Але, здається мені, ніхто не ризикував, і всі своє несли з собою.

Від постійного крику, загазованості та гудків вже після третьої години в мене почала сильно боліти голова і це перетворилось на суцільні тортури. Дружина після другої години хотіла в туалет, але вийти ми не ризикнули, по перше не знали, як їм це пояснити, по друге, бачучи, як ці чуваки ведуть себе на дорогах, не відомо було ще, чи будуть вони нас чекати взагалі, чи просто поїдуть відразу, як ми вийдемо з автобусу.

Але сама Прима цього Балету Сатани, сиділа навпроти нас – це Гоп самого Люцифера, володар найжахливішої посмішки та переможець в конкурсі «Самий моторошний погляд Бангладешу». Уявіть собі, що на відстані пів метра, на вас вилупився покруч, який тупо дивиться на вас навіть не моргаючи. І так триває всю дорогу. А в ті моменти, коли ви полізли до себе в кишеню достати телефон чи просто щось – він зосереджено приглядається і навіть нахиляється до вас ще ближче. Ви закриваєте очі, сподіваючись що вам вдасться заснути в цьому кошмарі, але все рівно відчуваєте цей нечестивий погляд. Відкриваєте тихесенько ліве око, а там прямо навпроти вас, вже зовсім поруч – покруч, з вилупленими очиськами, сидить і не моргає. Дивиться і дивиться на вас. Це реально психологічно давило. Сильно…

Після чотирьох годин їзди, автобус став на коротку зупинку. Перша і єдина зупинка. Зупинка була не айс, але хоча б туалет був, вже й на тому дякувати треба.

Години йшли, а ми все пхалися і пхалися. Враження було, наче ця дорога ніколи не закінчиться. Стало вже питання, чи встигнемо ми побачити ці кораблі взагалі.

А шосту годину їзди, ми побачили, якісь величезні ангари при дорозі, які цілком могли бути складами, де різали човни. (насправді то вони і були, тобто човни різали звісно ж на березі, а в склади вже зносили деталі. Але через високі стіни ангарів, ми так і не змогли побачити берег з покинутими човнами). Я все ще сподівався, що водій пам’ятає, про те що нас треба висадити на березі.

Пішла сьома година і нам вже стало трохи стрьомно. На годиннику 17:15, а виліт у нас о 18:50. Було ясно одне, про човни можна забути (хоч як і прикро це було визнавати), тепер вже стало питання, чи встигнемо ми взагалі на свій рейс. А якщо не встигаємо на рейс, то грошей на новий квиток в мене не було – лиш невеликий дріб’язок, основна сума залишилась в Орнате. Але те, що відбулося далі – немає логічного пояснення.

Наш автобус підрізає поліцейський мотоцикл. Автобус зупиняється. Водій виходить до полісмена. Полісмен, щось кричить на водія, садить його на мотоцикл і їде геть. Весь автобус пасажирів лишається на трасі, невідомо де. Рішення прийшло моментально. (Ні, я не сів за кермо, бо в цьому хаосі нормальна людина не проїхала б і 100 метрів). Ми вийшли. Підозрюючи, що ми все ж таки десь біля Читтагонгу ми почали ловити вже що небудь – автобуси, тук-туки, інші машини. Але все марно, ніхто не зупинявся. На обочині стояла Тук-Тук Маршрутка. Ми підбігли, кажемо «Шах Аманат». Він киває, типу «ні». Але потім побачивши, що справи у нас труба, які кепські, кличе нас до себе і показує, щоб сідали. Починаємо їхати, але це не Тук-Тук, а Тук-Тук Маршрутка, вона має той самий двигун, але набагато більше місць для пасажирів. Такий собі Бангладешський варіант «Богданчика». Пхається він так не поспішаючи, збираючи людей по дорозі. Всі сідають і в суцільній гармонії і посмішками на обличчях ідуть собі далі. І лише ми двоє, як навіжені кидаємося до всіх зі словами «Шах Аманат».

Нарешті о 17:40 ми дісталися до кордону міста і наша маршрутка зупинилася. Пацани, які сиділи з нами повискакували, підбігли до тук-тука, який стояв і сказали «Шах Аманат». Той кивнув. Не знаючи, як і дякувати, я дістаю гроші, але вони відмовляються. Тоді даю жменю грошей водію маршрутки, але хлопці махають, кажуть багато, вибирають пару копійок і кажуть ок. Це був найприємніший момент за все наше перебування в цій країні.

Далі наш водій Тук-Тука починає робити неможливе. Він нас довозить за 20 хв до аеропорту. Якщо відкрити карту Читтагонга, то видно, що аеропорт знаходиться на самому півдні міста, а ми заїхали в місто з самої Північної частини. Тобто цей дядько за 20 хвилин зробив неможливе. Він протопив по всім заторам, по маленьким вуличкам, по тунелям, і сміттєзвалищам, але таки довіз нас вчасно. Цьому дядьку потрібно приймати участь у Формулі 1 чи Дакар Раллі, бо це була наймайстерніша їзда, яку я лише бачив.

Шоста година вечора. Ми в аеропорті Шах Аманат, чекаємо на Чек Ін, який розпочнеться через 20 хвилин. Голова від вихлопів, та гудків квадратна, виски пульсують, нудить, але ми все ж таки встигли!

Але це не зовсім ще кінець. На Чек Іні, нам задали питання, яке застопорило нас на місці. «Show me your ticket». Тобто до такого я був не готовий. Кажу, це ж ви мені повинні квиток дати, а не я вам. А він мені – нема квитка, не пущу на літак. Спорити з вузьколобим покручем немало ніякого сенсу. Питаю, де ж я можу взяти квиток. Послав він нас до головного менеджера.

Головний менеджер сидів у коморці, біля входу в аеропорт і пив чай. Приходимо, вітаємось, кажем що треба тікет. А він мочить, «то йдіть купіть». Кажу, так вже куплено все, показую квитки в телефоні. Він такий – нє, по телефону не катить, мені треба папірець. На силу, умовили його нам допомогли. Він відклав свій чай і почав одним пальчиком набирати номер нашого квитка. Комп там був 90-х років, з величезним монітором, і ще більшим процесорним блоком. І враження було, що то не віндовс, а взагалі, якась Біос система. Квадратний мишка і величезна клава. Ввів наш номер, натиснув «Ентер» і комп почав тріщати (знаєте, такий звук, коли старі компи обробляють ваш запит). Тріщить так комп, тріщить, а до закінчення реєстраціє лишається 10 хвилин. Згодом менеджера це також дістало і він сказав, що комп поламався. Написав нам, щось на папірці, і сказав показати це на чек іні.

Повертаємось назад, показуємо папірець. І дядько відразу такий, «О! Інша справа, Ось ваш тікет». Видає квитки і показує щоб ми проходили в зал очікування. Що то за тупість покручівська була – мені до сих пір не зрозуміло. І що там такого було написано на папірці – також залишиться загадкою.

А далі все по чіл ауту – зал очікування. Посадка у Фоккер (маленький літачок з двома двигунами і дверми-трапом). 50 хвилинний переліт. Посадка в той же самий Шах Джалал. Нічний переїзд в Тук-Туці назад до Орнате. (Варто лише зазначити, що ми летіли хоч і внутрішніми лініями, але все рівно нас відправили знову проходити прикордонників, які потупили трішки, подивились на наші паспорти зі вчорашніми печатками про в’їзд в країну і пропустили).

Вже після душу, в номері, зі склянкою Ром-Коли ми видихнули х полегшенням. Завтра о 13:30 ми покинемо цю країну назавжди.

Зранку, поснідавши майже знову таки нічим (вирішили краще голодним бути, аніж щоб з нами повторилася «Індія». Склали рюкзаки, подякували хлопцям з ресепшина і пішли шукати тук-тук до «Шах Джалалу». Але це виявилося дуже не просто – був Понеділок, і всі хто себе вважав більш-менш не покручем йшли на свої роботи. Тож суцільний апокаліпсис на дорозі перетворився на Мега-масивний апокаліпсис. Всі тук-Туки які ми намагалися ловити, були вже забиті людьми.

Нам довелося поблукати кварталами ще з хвилин так 30, поки нарешті не спіймали одного тук-тука, з такими вже приємними до болю гратами на вікнах, які ми встигли полюбити.

Полудень. Ми вже зачекінені з квитками в зоні очікування. Через годину оголосять посадку на наш рейс до Янгону, в який ми швиденько сядем, пристебнемось, злетимо і нарешті дихнемо на повні груди. Ми живі. Ми вирвались із пекла.

 

Мянма.

Янгон.

Комментировать